Слава ЗСУ!

Скінчилося тим, що Маргіт узяла більшу частину вини на себе: вона ж бо переступила заповідь божу, не слухалась матері, тому бог і покарав її за гріховне кохання.

Арне сидів навпроти матері. Вона глянула на ліжко.

— Пам’ятай, Арне, я терпіла все це тільки задля тебе, — сказала вона і знов заплакала.

Їй хотілось почути бодай одне слово любові, яке б заспокоїло її сумління і дало надію на те, що в майбутньому вона знайде розраду. Проте хлопець тремтів і не міг нічого сказати.

— Ніколи не кидай мене, — схлипуючи, мовила вона.

І тоді Арне раптом усвідомив, ким була мати для нього всі ці безрадісні роки і якою вона стане самітною, якщо він поїде тепер від неї.

Вони сиділи і обоє плакали. Мати голосно молилася, то за небіжчика, то за себе й сина, потім знов плакала, знов молилася і знов обливалася слізьми. Нарешті вона сказала:

— У тебе, Арне, такий гарний голос, сядь коло ліжка й заспівай своєму батькові.

І це відразу ніби додало хлопцеві сили. Він підвівся, узяв книжку псалмів, засвітив скіпку і, тримаючи її в одній руці, а книжку в другій, заспівав дзвінким голосом сто двадцять сьомий псалом Кінго:

Гнів відверни від нас, боже ласкавий,

Страх нам навіює меч твій кривавий,

Кари чекаєм, провинні й невтішні,

Всі ж бо ми грішні.

Розділ п’ятий

Арне зробився маломовний і відлюдкуватий. Йому минуло дев’ятнадцять років, а він усе ще пастухував. Він брав у пастора книжки й жадібно читав їх, але більше нічого не робив.

Якось пастор запропонував йому вчити дітей у школі, щоб село теж мало користь із його хисту й знань. Арне нічого на це не відповів, але другого дня, йдучи за отарою овець, склав таку пісеньку:

Мій баранчику пухнастий,

Бережімся, щоб не впасти:

Тут і стрімко, тут і слизько,

І до рівного не близько.

Мій баранчику пухнастий,

Будем вовну з тебе прясти.

Напрядем на рукавиці,

Й на шкарпетки ще лишиться.

Мій баранчику пухнастий,

Треба добре тебе пасти,

Щоб ти став, як та подушка,

Щоб смачна була в нас юшка.

Коли Арне минув двадцятий рік, він якось несамохіть підслухав розмову матері з дружиною колишнього їхнього господаря. Вони сперечалися за коня, якого тримали спільно.

— Мені треба спершу порадитися з Арне, — сказала мати.

— Найшла з ким радитися, — відповіла жінка. — Той ледар був би радий, щоб кінь цілими днями тинявся по лісі, як і він сам.

Мати промовчала, хоч звичайно була метка на язик і вміла оборонитись.

Арне почервонів як буряк. Йому досі й на думку не спадало, що через нього матері доводиться вислухувати кпини. І, видно, вже не раз. Чому ж вона нічого йому не сказала?

Він довго думав про це й переконався, що мати майже ніколи не розмовляє з ним. Але й він не розмовляє з нею. Та й з ким він, зрештою, розмовляє?

Часто в неділю, коли нічого було робити, йому кортіло почитати матері якусь проповідь — сама вона вже недобачала, бо надто багато сліз пролила за свій вік. Але так і не спромігся на це. Не раз він намірявся прочитати їй щось із своїх книжок, коли в хаті було особливо тихо і мати наче нудилася. Але ніколи нічого не прочитав.

— Ось що треба зробити. Я кину пасти худобу й буду допомагати матері.

Арне почекав кілька днів, поки остаточно зважився. Він погнав худобу далеко в ліс і там склав таку пісню:

В селі — неспокій всюди, у лісі — супокій,

Не правлять тут податку, не кривдить лиходій,

За церкву тут не б’ються, не лаються дарма.

Чи не тому й не б’ються, що церкви тут нема?

Усе завмерло в лісі, лиш яструб угорі

Невтомно кружеляє від самої зорі,

Та ще орел мотлошить нещасного вужа,

Щоб від нудьги не вмерти, що ріже без ножа.

Те дерево зрубали, а те на пні згнило,

Поцупив лис ягнятко, що в нетрі забрело.

А вовк напав на лиса, як там його зустрів,

Підстрілив Арне вовка, коли той лиса їв.