Слава ЗСУ!

Багато може статись у лісі всяких див,

Чимало з них я бачив, як з вівцями ходив.

Приснився мені хлопець, що батька вбив свого, —

Не знаю де, та, мабуть, я в пеклі стрів його.

Повернувшись додому, Арне сказав матері, щоб вона пошукала в селі пастуха, а сам він буде допомагати їй у господарстві. І Арне взявся до роботи. Але мати ходила за ним назирці й просила не перевтомлюватись. А ще вона тепер готувала синові такі смачні страви, що йому часто було аж соромно. Проте він нічого не казав.

На той час Арне почав складати пісню, яку ніяк не міг докінчити. І найбільше через те, що другий її рядок, слова: «За пасмом гір високих», мали повторюватися в кожній строфі. Врешті він кинув її.

Багато його пісень пішло по селу, і їх дуже любили. Чимало селян радо поговорили б з Арне, а надто ті, хто знав його ще дитиною. Але він боявся чужих людей і був поганої думки про них, бо вважав, що й вони поганої думки про нього.

У полі разом з ним працював наймит, немолодий уже чоловік, якого прозивали просто Кнут Опланець. Працюючи, він любив співати, але завжди співав ту саму пісню. Так минуло кілька місяців. Одного разу Арне спитав його, чи він не знає якихось інших пісень.

— Не знаю, — відповів наймит.

Минуло ще кілька днів, і, коли Кнут знов заспівав свою пісню, Арне спитав:

— А як же сталося, що ти її запам’ятав?

— Та якось сама запам’яталася, — відповів той.

Після розмови з Кнутом Арне відразу пішов додому й застав матір у сльозах. Відколи помер батько, він ще не бачив, щоб мати плакала. Він удав, ніби не помітив її сліз, повернувся до дверей, але відчув, що мати дивиться на нього сумним поглядом, і мимоволі зупинився.

— Чого ви плачете, мамо?

Його слова пронизали тишу в кімнаті, луною відбилися від стін, і Арне відчув, що голос у нього був не вельми лагідний. Тому він спитав ще раз:

— Чого ви плачете, мамо?

— Я й сама не знаю, — відповіла мати й заплакала ще дужче.

Арне трохи постояв, а тоді сказав якомога твердіше:

— Є ж якась причина.

Знов запала тиша. Арне відчув себе дуже винним, хоч мати нічого йому не сказала і сам він не знав за собою ніякої вини.

— Щось таке напало на мене, — мовила нарешті мати. Потім, помовчавши, додала: — Як добре подумати, то я дуже щаслива.

І вона знов заплакала.

Арне квапливо вийшов надвір. Він подався на кручу, сів і задивився вниз. З очей у нього також покотилися сльози.

— Якби я знав, чого плачу, — сказав він сам до себе.

А на протилежному боці урвища, скінчивши оранку, сидів Кнут і без кінця виводив свою пісню:

Інгерід небагата:

В когось там скрині повні,

А їй саму шапочку з вовни

У спадок залишила мати.

Шапочка та різнобарвна

Поряд із золотом зблідне,

Та все материнське, рідне,

Як скарб дорогий, нам гарне.

Дівчині двадцять минає:

«Шапочку я берегтиму,

В ній я вінчатись ітиму,

У мене ж тільки вона є!»

Ось і тридцятий вже канув:

«Ще почекаймо, шапчино,

Я в урочисту хвилину

До вівтаря в тобі стану!»

Дівчина сорок скінчила,

Згадує матінку любу:

«Видно, не йти нам до шлюбу,

Шапочко ти моя мила!»

Скарб свій зі скрині виймає,

Гульк — і на місці зомліла:

Вовна до нитки зотліла,

Шапочки більше немає.

Пісня луною котилася далеко в гори. Арне підійшов узбіччям до Кнута і спитав його:

. — У тебе є мати?

— Нема.

— А батько?

— І батька нема.

— І давно вони померли?

— Та давно.

— Мабуть, на світі мало є людей, що тебе люблять?

— Мало.

— А тут хтось є такий?

— Ні, тут немає.

— А там, де ти народився?

— І там немає.

— То, виходить, немає нікого, хто б тебе любив?

— Немає нікого.

Арне відійшов від нього. Тієї хвилини він відчув таку велику любов до матері, що в нього серце мало не розірвалося в грудях. У голові в нього ніби проясніло. «Боже, — подумав він, — ти дав мені матір і безмежну материнську любов, а я нехтую її. І може настати такий день, коли я тужитиму за нею, а її вже не буде».