Слава ЗСУ!

— Ідіть геть! — крикнула вона. — Я вас більше не люблю, ідіть геть!

— О господи, ти не любиш своїх батьків? — вигукнула мати.

— Не люблю, бо ви жорстокі, відняли в мене єдине, що давало мені радість!

— Елі, Елі, не кажи такого, — лагідно мовила мати.

— Казатиму! — крикнула дочка. — Тепер усе скажу! Ви хочете одружити мене з тим хлопцем, а він мені огидний, я не хочу йти за нього. Ви мене тут замкнули, і я радію тільки тоді, як вириваюся з дому! І ви забрали від мене Матильду, єдину людину в світі, яку я люблю і за якою тужу! Боже, що зі мною станеться, як Матильди тут не буде... Надто ж тепер, коли в мене стільки такого, що треба порадитись, поговорити з кимось, а нема з ким!

— Та ти ж останнім часом рідко бувала в неї, — не втримався батько.

— То й що? Зате вона завжди була там, на другому боці, — відповіла хвора й заплакала, як мала дитина.

Арне зроду не чув, щоб хтось так жалібно плакав.

— Ти ж не могла її звідси бачити, — сказав Борд.

— Але я бачила її будинок, — відповіла Елі.

А мати гірко додала:

— Ти цього не розумієш.

Борд більше нічого не сказав.

— Тепер я ніколи не підійду до вікна! — знов почала Елі. — Я дивилась туди щоранку, тільки-но вставши з постелі, а ввечері сиділа біля вікна при місяці. Я завжди підходила до вікна, коли не мала з ким поговорити. Матильдо, Матильдо!

Елі заворушилась на ліжку й захлипала. Борд сидів збоку на ослінчику й сумно дивився на неї.

Батьки, мабуть, сподівалися, що на цьому скінчиться, та вийшло інакше. Під вечір вони зрозуміли, що це не просто хвилинний струс, а довга хвороба, яка давно вже підступала до дівчини. Покликали Арне, щоб він допоміг перенести хвору до її кімнати. Елі була непритомна. Вона лежала непорушно, бліда, як смерть. Мати сіла біля неї, а батько трохи постояв у ногах ліжка й вернувся до своєї роботи. Арне також узявся до діла. Того вечора, лягаючи спати, він помолився за Елі, помолився, щоб їй, такій молодій і вродливій, було добре на світі й щоб ніхто не затьмарював їй радості.

Коли другого дня Арне зайшов до кімнати, батьки Елі сиділи й про щось розмовляли. Мати була заплакана. Арне спитав, як почуває себе Елі. Кожне з них, мабуть, чекало, щоб відповіло друге, тому обоє довго мовчали. Та нарешті батько сказав:

— Погано.

Арне довідався, що Елі цілу ніч марила чи, як сказав батько, «була без тями». Тепер у неї страшна гарячка, вона нікого не впізнає, нічого не їсть, і оце батько й мати прикидають, чи не послати по лікаря. Потім вони пішли до хворої, і Арне залишився сам. Його мучила думка, що там, нагорі, життя бореться зі смертю, а він нічого не може вдіяти.

А проте через кілька днів Елі полегшало. Якось, коли біля неї сидів батько, вона раптом захотіла, щоб коло ліжка поставили клітку з Наріфасом — папугою, якого їй подарувала Матильда. Борд сказав їй правду — що в метушні про птаха забули і він загинув. Саме тоді, як Борд казав це, зайшла мати і вже з порога напала на нього:

— О господи, який же ти необережний, Борде! Навіщо таке казати хворій дитині? Дивись, вона знов зомліла, хай господь простить твій гріх!

Опритомнюючи, Елі гукала птаха, побивалася, що Матильді тепер завжди буде погано, бо птах помер, просила, щоб її повезли до Матильди, і знову зомлівала.

Борд бачив, що дочці дедалі гіршає. Він хотів допомогти дружині, але та відштовхнула його і сказала, що сидітиме сама біля хворої. Борд довго дивився на них, тоді обома руками поправив шапку на голові, обернувся і вийшов.

Потім приїхав пастор з дружиною, бо Елі знов так погіршало, що вже невідомо було, одужає вона чи ні.

І пастор і його дружина довго балакали з Бордом. Вони вважали, що він був надто суворий з дочкою. Їм розповіли про випадок із птахом, і пастор відверто сказав Бордові, що той повівся жорстоко. А ще сказав, що забере дівчину до себе, тільки-но вона трохи оклигає і її можна буде везти. А його дружина дійшла до того, що не захотіла більше бачити Борда. Вона сиділа біля хворої, плакала, сама послала до лікаря, сама вислухала його настанови, потім приходила по кілька разів на день давати хворій ліки.

Борд тинявся подвір’ям, шукав таких місць, де міг бути сам, часто надовго задумувався, тоді обома руками поправляв шапку і брався до якогось діла.

Мати також не розмовляла з ним. Вони майже не дивились одне на одного. Він по кілька разів на день приходив до хворої, скидав унизу черевики, залишав за дверима шапку й обережно відчиняв двері. Тільки-но він заходив, Біргіт відверталася, ніби не бачила його, сідала, підперши голову рукою, і втуплювала очі в дочку. Дівчина лежала бліда й нерухома, не усвідомлюючи, що діється навколо неї. Борд зупинявся в ногах ліжка, дивився на дочку й на дружину і мовчав. А коли хвора починала ворушитись, ніби прокидалася, він мерщій виходив з кімнати, так само обережно, як і заходив.