Слава ЗСУ!

— Хлопцеві змалку жилося дуже тяжко, і він ще відтоді мріяв поїхати звідси. Потім він зустрів Крістіана, того, що тепер дуже розбагатів там, де копають золото. Крістіан давав Арне читати багато книжок, і через них хлопець став не таким, як ми. Вони цілі ночі просиджували разом. Потім Крістіан поїхав, і хлопець хотів податися за ним. Але саме тоді батько віддав богові душу, і Арне пообіцяв ніколи не покидати мене. А я була як та квочка, що висиділа качине яйце: каченя вбралося в пір’я і захотіло плавати у великій воді, а я бігаю берегом і квокчу. Навіть як сам він нічого не казав, у його піснях була така туга за чужими краями, що я кожного ранку думала: ось зараз я встану, а його ліжко порожнє.

І ось до нього прийшов лист, мабуть, від Крістіана. Хай мені бог простить, але я взяла й заховала того листа! Гадала, що на цьому й скінчиться. Аби ж то! Прийшов і другий лист, і я його також заховала. Та відтоді вони мені від ранку до вечора не сходили з думки, я все поглядала на скриню, де лежали ті листи, ніби вони могли пропалити в ній дірку. А тут хоч здурій — прийшов і третій лист! Я, мабуть, із чверть години стояла з ним у руках, три дні носила його в пазусі, все думала, віддати листа синові, чи сховати до двох перших. Але побоялася, що він може зманити від мене хлопця, то, врешті, і його сховала, не мала сили віддати. Відтоді я дня не прожила без страху. Боялася й тих листів, що лежали в скрині, й того, що міг надійти знов. Боялася кожної людини, що заходила до нашої хати. Оце ми, буває, сидимо вдвох у світлиці, а хтось чужий відчинить двері, і я вже тремчу, бо він може принести листа, і Арне побачить його. Чи піде хлопець десь у село, а мене вдома страх посідає: ану ж він там отримає листа і в ньому буде написано про ті попередні! Як Арне повертається, я ще здалеку вдивляюся в його обличчя. І господи, як я радію, коли він усміхається, бо тоді певна, що ніякого листа він не отримав.

Він тепер став такий гарний на вроду, зовсім як його батько, тільки русявіший і тендітніший. І ще має такий хист до співу! Буває, навзаході сонця сяде на порозі та як заспіває! А тоді слухає, як пісня луною котиться між горами. І я відчуваю, що не переживу, як він десь поїде. Мені аби тільки бачити його чи знати, що він десь недалеко, аби він тільки не сумував і часом озвався до мене хоч словом, більшого щастя мені не треба. Кожна моя сльозина тоді була б сльозиною радості...

Арне трохи повеселішав, почав бувати між людьми, але саме тоді з пошти повідомили, що прийшов четвертий лист і в ньому двісті талярів! Я мало не впала там, де стояла. Що тепер робити? Листа ще можна приховати, а гроші? Я через них кілька ночей не спала, то на горище їх віднесу, то в льох за діжку, а раз у відчаї поклала їх просто на вікно, хай, думаю, знайде, що буде, те й буде! Та як почула, що він іде, то знов забрала. Нарешті я знайшла-таки раду: віддала йому гроші, сказала, що вони ще від бабусі лишилися. Він закопав їх, як і я б закопала, там вони не пропадуть. А проте тієї ж самої осені він якось увечері згадав Крістіана і все дивувався, що той його зовсім забув.

Мене аж у жар кинуло: я взяла на душу такий гріх і, виходить, марно.

Мати, що вчинила гріх проти своєї дитини, найнещасніша мати в світі... Я вчинила його з любові, та однаково бог покарає мене, і я втрачу те, що мені найдорожче. Бо з середини зими Арне знов почав співати сумних пісень, як завжди, коли його поймає туга. Він так співав ще змалку, і я щоразу, коли слухала його, то біліла зі страху. Я б тоді не знаю що зробила... Ось гляньте... — Маргіт дістала з-під корсетки папірець, розгорнула його й подала пасторові. — Це те, що він часом пише, напевне, щось сумне. Я взяла його показати вам, бо літери такі дрібні, що я не вчитаю. Гляньте, будь ласка, чи там нічого не написано про чужі краї?

На папірці була тільки перша строфа пісні. Далі йшли недокінчені рядки, ніби той, хто писав, забув її і поступово згадував. Але перша строфа була записана ціла:

Як хочеться поглянути на світ

За пасмом гір високих!

А тут лиш сніг, що вкрив останній цвіт,

І темні сосни ронять смуток з віт

Чи й в сосон у цих зелених

Туга така, як у мене?

— Там є про чужі краї? — спитала Маргіт, не зводячи погляду з пасторового обличчя.

— Є, — відповів той, опускаючи руку з папірцем.

— Я так і думала, бо чула, як сумно він співає.

Маргіт дивилася на пастора, благально склавши руки, налякана, стривожена, і по щоках у неї котилися сльози.