Слава ЗСУ!

— Це не те, Арне... ти мене не розумієш... Це було... я й сама не знаю... хай іншим разом... Не гнівайся на мене, Арне! Посидь ще зі мною! — Вона заплакала.

— Елі, що з тобою? — Він замовк і прислухався. — Тобі погано? — спитав він, сам цьому не вірячи.

Елі не переставала плакати. Він відчув, що тепер треба або посуватись далі, або відступати.

— Елі! — пошепки мовив він.

— Що? — так само пошепки відповіла вона.

— Дай руку!

Вона нічого не відповіла. Якусь мить Арне напружено прислухався, тоді помацав по ковдрі й знайшов її маленьку теплу руку.

На сходах почулася чиясь хода, і вони відсмикнули руки. То мати несла їм світло.

— Чого ви так довго сидите поночі? мовила вона, ставлячи на стіл лампу.

Ні Елі, ні Арне не могли витримати світла. Дівчина сховала голову в подушку, а він затулив очі рукою.

— Еге ж, спершу світло трохи ріже очі, але це швидко мине, — мовила мати.

Арне схилився, шукаючи на підлозі шапки, якої там не було, тоді вийшов з кімнати.

Другого дня Арне почув, що після обіду Елі ненадовго зійде вниз. Він зібрав свій інструмент і попрощався з господарями. Коли дівчина зійшла, його вже не було на хуторі.

Розділ тринадцятий

У гори весна приходить пізно. Пошта, яку взимку санною дорогою привозять тричі на тиждень, за цілий квітень потрапляє туди тільки один раз, і горяни відчувають, що внизу тане сніг, скресає крига, починають ходити пароплави і в поле вирушає плуг. А тут сніг ще лежить на три лікті, голодна худоба реве біля порожніх ясел, прилітають пташки, але ховаються в затишок і мерзнуть. Випадковий подорожній розповідає, що залишив свою підводу в долині, й показує квітки, які він нарвав при дорозі. Тоді люди починають непокоїтись, ідуть до сусідів погомоніти, поглядають то на сонце, то на землю й прикидають, скільки за день може розтанути снігу. А коли висипають попіл на сніг, то думають про тих, хто тепер уже рве квітки.

Саме в такий час Маргіт із Круглика прийшла до пасторської садиби й попросила дозволу побалакати з пастором. її провели до канцелярії, де пастор — худий, білявий чоловік із лагідним виразом обличчя й великими очима за окулярами — ласкаво привітався з нею і запросив її сісти.

— Знов щось із Арне? — спитав він так, ніби вони часто говорили про нього.

— Так, хай мені бог простить, — відповіла Маргіт. — Чогось поганого я не можу сказати про нього, а проте мені дуже тяжко.

Вона була пригнічена й зажурена.

— Знов на нього напала туга? — спитав пастор.

— Знов, і ще гірша, ніж досі, — мовила мати. — Як настає весна, я завжди боюся, що він мене кине.

— Таж він обіцяв, що нікуди не поїде від тебе.

— Обіцяв, але ж боже мій, він сам собою не володіє. Закортить йому в чужі краї, то візьме та й поїде. Що я тоді робитиму?

— Я все-таки думаю, що він не кине тебе, — сказав пастор.

— Може, й ні, але як йому вже несила буде всидіти вдома? Хіба я візьму такий гріх на душу — стану йому поперек дороги? Буває, що я ладна сама просити його, щоб він їхав.

— А звідки ти знаєш, що на нього тепер ще дужче, ніж досі, налягає туга?

— Ох, це з усього видно. Від середини зими він жодного дня ніде в селі не працював. Зате тричі їздив до міста і щоразу барився там. І як щось робить, то майже не розмовляє. Такого з ним раніше не було. Або ще сяде сам собі біля вікна в горішній кімнаті й дивиться на гори. І може так просидіти в неділю від обіду до вечора, а часто, як світить місяць, то навіть до пізньої ночі.

— І вже нічого тобі не читає?

— Аякже, щонеділі читає і співає мені псалми, але якось поспіхом, хіба що часом сам захопиться.

— А розмовляє з тобою?

— Інколи так довго мовчить, що я аж сплакую. Він побачить і починає говорити, але все про дрібниці, про щось важливе ніколи й слова не скаже.

Пастор кілька разів пройшовся по кімнаті, потім зупинився перед Маргіт і спитав:

— А чому ти не поговориш із ним?

Маргіт довго не відповідала, зітхала, совалася на стільці, то згортала, то розгортала хусточку в руках, нарешті озвалася:

— Я нині прийшла побалакати з вами про те, що лежить тягарем у мене на серці.

— Розкажи все, і тобі стане легше!

— Знаю, що стане легше. Я вже роками ношу сама той тягар, і мені дедалі важче.

Вона хвилину помовчала.

— Я вчинила тяжкий гріх перед сином, — сказала вона й заплакала.

Пастор підійшов до неї.

— Розкажи мені, що то за гріх, і ми разом будемо молити господа, щоб він простив тобі.

Маргіт плакала, витирала сльози, але вони знов набігали, тільки-но вона починала розповідати. Пастор намагався заспокоїти її, казав, що той гріх, мабуть, не такий уже й страшний, що вона надто сувора до себе. Проте Маргіт і далі плакала, ніяк не могла здобутись на слово, аж поки пастор не сів біля неї і не розважив її ласкавими словами. Нарешті вона поволі почала свою розповідь: