Слава ЗСУ!

Обоє вони подумали про те саме, але жодне з них не зважилося висловити свої думки вголос. Елі перша порушила мовчанку.

— Ти, мабуть, схожий на батька?

— Кажуть, що схожий, — ухильно відповів він.

Елі не помітила, яким тоном він сказав це, тому за мить знов спитала:

— Він також умів складати пісні?

— Ні, не вмів.

— Заспівай мені якусь пісню з тих, що ти сам склав.

Арне звичайно співав свої пісні на самоті й ніколи не хвалився, що вони його власні. Тому відповів:

— Я жодної не знаю.

— Ні, знаєш. І заспіваєш мені, коли я попрошу тебе.

І хоч досі Арне нікому не співав своїх пісень, тепер не міг відмовитися. Ось яку пісню він заспівав Елі:

Надходить весна, і вся яблуня в брості.

«Обморожу її!» — каже холод зі злості.

«Зглянься, любий, не морозь,

Поки цвітом стане брость!» —

Молить яблуня непроханого гостя.

Весна надійшла, вкрилась яблуня цвітом.

«Обнесу його весь!» — нахваляється вітер.

«Не чіпай його, коханий,

Поки з цвіту зав’язь стане!» —

Просить яблуня, заламуючи віти.

Вже літо, й від яблук гілля обвисає.

«Зірвать одне можна?» — дівчатко питає.

«Хоч і всі зірви їх, мила.

Це для тебе я вродила», —

Мовить яблуня і віття нагинає.

В Елі аж дух перехопило. Арне теж почував себе так, ніби сказав піснею більше, ніж хотів.

Вони сиділи в темряві й мовчали. Ще ніколи вони не були такі близькі одне одному, як тепер. Арне чув, як Елі повернулася, як поклала руку на ковдру, як вона нарешті глибоко зітхнула.

— Арне, навчи мене складати пісні.

— А ти ніколи не пробувала?

— Пробувала останнім часом, але в мене нічого не виходить.

— А про що ти хотіла б скласти пісню?

— Про свою матір, що так кохала твого батька.

— Сумна тема.

— Так, я плакала, коли думала про це.

— Тем не треба шукати, вони самі приходять.

— Як же вони приходять?

— Так, як кохання. Коли найменше його сподіваєшся.

Вони знов замовкли.

— Мені дивно, що ти, Арне, тут нудишся й прагнеш поїхати звідси, коли в тобі самому стільки гарного.

— Ти знаєш, що я прагну поїхати звідси?

Елі не відповіла. Вона лежала тихо, ніби глибоко задумалася.

— Не їдь, Арне! — мовила раптом вона, і на серці в нього потеплішало.

— Інколи я не так уже й хочу їхати.

— Твоя мати, мабуть, дуже тебе любить. Я б хотіла її побачити.

Арне уявив собі, як Елі сидить у їхній світлиці й дивиться крізь вікно на гори. Хвилювання стисло йому груди, до обличчя прилила кров.

— Тут страшенно гаряче, — мовив він і встав.

Елі почула, що він підвівся.

Ти хочеш іти? — спитала вона, і Арне знову сів. — Приходь до нас частіше. Мама тебе так любить.

— Я б приходив... але ж треба мати якусь справу.

Елі хвилину помовчала, ніби зважувала щось.

— Я думаю, що мама попросить у тебе якоїсь послуги, — нарешті сказала вона.

Арне почув, як Елі підвелась на ліжку. Навколо залягала тиша, знизу також не долинало жодного звука. Тільки на стіні цокав годинник. Раптом вона вигукнула:

— Якби це було літо!

— О, якби було літо!

Арне уявив собі росяне листя, дзеленчання дзвоників череди, вигуки пастухів у горах, спів у долині. Чорне озеро блищить на сонці, в його мерехтливому плесі віддзеркалюються хутори. Елі виходить і сідає на берег, як того вечора.

Якби було літо! — ще раз мовила вона. — Я сіла б собі на пагорбі і напевне заспівала б свою пісню.

Арне засміявся й спитав:

— А про що то була б пісня?..

Про щось гарне... ну, про... я й сама не знаю...

— Скажи, Елі!

Він радісно підхопивсь, але опам’ятався й знову сів.

Ні, не скажу, нізащо в світі! засміялась дівчина.

— А я ж тобі співав, як ти просила.

— Співав, але... ні, не скажу!

— Елі, ти, може, думаєш, що я сміятимуся з пісеньки, яку ти склала?

— Ні, я так не думаю, Арне, але то не я її склала.

— А що, хтось склав її для тебе?

— Та якось так сталося, що вона перейшла до мене.

— То прокажи її мені.

— Ні, ні, не можу, не проси мене, Арне!

Вона, мабуть, сховала голову в подушку, бо останніх слів було майже не чутно.

— Ти, бачу, не така добра до мене, як я до тебе, Елі! — сказав він, підводячись.