Слава ЗСУ!

Настав день загальних зборів громади. Ларс Гегстад уранці заїхав до Окре. Кнут вийшов і сів поруч із ним. Вони привіталися, як звичайно, проте дорогою розмовляли менше, ніж завжди, і не торкалися головного. Людей зібралося багато, видно, дехто прийшов просто з цікавості, і це не сподобалося Кнутові, бо означало, що в селі йшли різні чутки.

Ларс узяв у рот соломинку і прихилився до груби погрітись, бо осінь починала вже даватися взнаки. Голова повільно, глухим голосом зачитав пропозицію. Потім додав від себе, що її вніс суддя, який ніколи не пропонував нічого путнього. Адже та комора дісталась громаді в подарунок, а подарунків не випадає продавати, особливо, як на те немає великої потреби.

Ларс, що досі на зборах ніколи не виступав, на загальний подив, узяв слово. Голос у нього тремтів — невідомо, чи він боявся Кнута, чи того, що може зазнати невдачі. Але його докази були чіткі, ділові й добре обгрунтовані — такі громаді не часто доводилось чути на зборах. Переповівши їх усі, Ларс додав:

— А що пропозицію вніс суддя, це не має жодного значення, так само як і те, хто й коли збудував комору і яким чином вона дісталася громаді.

Кнут Окре почервонів (він взагалі легко червонів) і засовався на стільці, як звичайно, коли нетерпеливився, а проте відповів Ларсові тихим голосом, обережно добираючи слова. Він сказав, що в країні вже й так більше ніж досить банків і навіть зовсім близько від них, на його думку, занадто близько.

— Зрештою, якщо таки треба відкрити ще один банк, можна знайти інші шляхи, а не конче переступати через могили мертвих і через любов живих.

На цих словах голос його ледь затремтів, але він опанував себе й почав говорити про саму комору й про те, яку вона дає користь.

Ларс у відповідь висунув вагомі заперечення й додав:

— Мені починає здаватися, що в нашій парафії про мертвих думають більше, ніж про живих. Та й про що йдеться на наших зборах: про любов і ненависть окремих родин чи про загальне добро?

Кнут відразу відповів:

— Не знаю, мені здається, тому, хто виступав, ніхто з моєї родини не зробив кривди, ні мертві, ні живі.

Він натякав на те, що колись його заможний дід урятував садибу Ларсового діда, коли той з власної вини опинився у в’язниці.

Соломинка, що давно вже крутилась дуже швидко, раптом застигла.

— Я не маю звички скрізь кричати про себе й про свою родину, — сказав Ларс, потім спокійно, впевнено перейшов до питання про банк. Він знав, чого хоче, й заперечити йому було важко.

Кнут признався сам собі, що не дивився на цю справу так широко й не чув таких переконливих доказів. Він несамохіть глянув на промовця. Ларс спокійно стояв, заклавши руки за спину, кремезний, із широким чолом і глибоко посадженими очима, в яких світився розум. Уста його були стулені, соломинка й далі стриміла в кутику рота і грайливо ворушилася. Від нього віяло могутньою силою. Він був непохитний, мов скеля, і голос його звучав так глухо, ніби долинав із глибини землі. Кнут уперше бачив його таким і відчув у душі страх, бо збагнув, що цей чоловік завжди переважав його. Він увібрав у себе все, що Кнут знав і розповідав, але відкинув непотрібне і залишив тільки те, на чому й виросла його прихована сила.

Кнут любив і плекав його, і ось із Ларса виріс велетень, який тепер глибоко й люто ненавидить його. Кнут не розумів причини тієї ненависті, але інстинктивно відчув її, коли глянув на Ларса. На мить він забув про все на світі й вигукнув:

— Але ж, Ларсе! Ларсе! Господи, що з тобою сталося?.. З тобою, якого я... Ти, який...

Від хвилювання він не зміг більше нічого сказати й сів, намагаючись погамувати свої почуття, бачити які Ларс тепер був не гідний. Нарешті він опанував себе, гримнув кулаком по столу й блиснув очима з-під буйної чуприни, що завжди нависала йому на очі.

Ларс стояв так, ніби його й не перебивали, тільки обвів поглядом присутніх, немов питаючи, чи не хоче хтось йому заперечити, бо коли таких немає, то й говорити більше нема про що.

Він був такий незворушний, що Кнут знов не витримав.

— Що стало між нами? — крикнув він. — Адже досі ми завжди жили в любові й злагоді, а тепер нападаємо один на одного, ніби нас посів лихий дух!

Кнут дивився на Ларса, й очі в нього палали. Ларс відповів:

— Це тебе, Кнуте, мабуть, посів лихий дух, а я ні на кого не нападаю, лише кажу про справу. Але тобі цікаві тільки ті справи, які торкаються самого тебе. А тепер побачимо, чи буде в нас любов і злагода, коли йтиметься про справу, що торкається всіх.

— Хіба я занедбував громадські справи?

Усі мовчали. Це боляче вразило Кнута, і він додав: