Слава ЗСУ!

Усе велике звичайно починається з глуму й ненависті. Так вийшло і з Буланим. Опинившись на гірському пасовиську серед інших коней, він захотів загарбати для самого себе всіх кобил. Він так люто бив і калічив суперників, які пробували відбороти своє право, що їхні господарі, кленучи Буланого на всі заставки, без кінця приходили до нас вимагати відшкодування. Щоправда, згодом вони втихомирились, бо переконалися, що однаково мають із цього користь, адже й народжені від Буланого лошата додавали йому слави. Проте декого довго мучила думка, що його коням далеко до Буланого. Серед них був і наш сусід, лейтенант. Щоб у нього, військового, та були гірші коні! І він придбав двох чудових жеребців гудбрансдальської породи, що мали навчити Буланого добрих звичаїв. У селі почали битися в заклад проти і за Буланого. Всі ми нетерпляче очікували весни, щоб побачити, чим скінчиться їхня перша зустріч на гірському пасовиську. Я ніколи не забуду того чудового вечора напередодні зелених свят. Я стояв перед хатою і слухав кльочення тетеруків на зарослому лісом узбіччі гори, коли надбігла чередниця, ще здалеку гукаючи, що бачила лейтенантових жеребців біля нашого точила. Ми кинулись туди і справді угляділи там двох гарних коней, що, покусані до крові, злякано тремтіли й тулилися один до одного. Видно, їм добре далися взнаки міцні зуби й копита Буланого, бо від страху вони перестрибнули високу огорожу пасторської садиби і не зупинялися, аж поки не добігли до людської оселі. Другого дня про Буланого загомоніли люди біля церковного муру, і його слава потім полинула горами й долинами.

Буланому допікав один із його синів, запальний гнідий жеребець, що, дійшовши віку, захотів розділити з ним славу. Буланий застукав його при першій спробі непослуху, і коли зухвалий синок не знітився, а, войовничо заіржавши, став дибки, батько, досвідчений борець, зробив те саме. Вони зійшлись і обхопили передніми ногами один одного за шию — жеребці завжди так б’ються. Від першого ж натиску молодий шаленець вигнувся, мов скрипковий смичок, а наступної миті вже лежав на землі, покірно приймаючи батьківське напучування. Я сам усе це бачив, бо стояв неподалік від них.

Майже щоліта в тих околицях полював ведмідь, забираючи корови й вівці. Бувало, з пасовиськ зненацька долинав гучний крик пастухів і затятий гавкіт собак. Тоді в селі били на сполох у дзвін, люди кидали роботу і, хапаючи рушниці, сокири та ломи, квапилися в гори. Та звичайно прибігали запізно: на той час або собаки проганяли ведмедя, або він устигав поцупити корову чи вівцю. Коні вміли краще боронитись, а проте ведмідь часом нападав і на них: то заманював свою жертву в болото, де кінь застрягав і ставав легкою здобиччю, то гнався за ним доти, аж доки він зривався з кручі.

Одне літо випало особливо погане. Майже не минало тижня, щоб ведмідь не вбивав якусь худобину. Часто з лісу на протоптану худобою стежку вигулькували перелякані коні, і потім завжди виявлялося, що за ними гнався ведмідь. Але Буланий і кобила з лошам, яких він оберігав своїми гострими підковами, нам ніколи не траплялись на очі. Ми навіть не знали, де саме вони пасуться, бо пастух уже кілька днів не чув дзвоника, що висів у кобили на шиї. Та ось почався обліжний дощ, коли звичайно коні намагаються триматись ближче до садиб, часом навіть збираються просто біля хвіртки, що веде до стайні, а Буланий з кобилою та лошам і тоді не повернулися.

На пошуки в ліс послали кількох наймитів. Вони найперше почали оглядати болото, бо вважали, що ведмідь міг туди заманити войовничого жеребця і там упоратися з ним, а потім убити лоша й кобилу, яка напевне була б захищала його. Хлопці довго блукали навколо болота, та не побачили там нічого підозрілого. Сліди ведмедя (борозни, як їх тут називали) видно було скрізь, але ніде не траплялося слідів його боротьби з конем. Шукаючи так і радячись, що робити далі, хлопці дійшли до найкращого пасовиська під лісом, і там один із них помітив недалеко від болота сліди кобили й лошати. Коні, видно, були дуже налякані, бо топталися на одному місці, і зовсім недавно, певне, того ж таки дня. Хлопці уважніше обстежили узлісся і знайшли зграсоване місце, що свідчило про запеклу бійку. Вони стривожились і кинулись обдивлятися болото. З самого краю вони побачили сліди задніх ведмежих лап і задніх кінських копит. Отже, ведмідь, звівшись угору, відступав задки на болото й заманював за собою Буланого, бо його широкі лапи не провалювались і сам він був легший за коня, якого засмоктувало багно. Але цього разу ведмідь прорахувався, бо хоч Буланий і застрягав, а проте завдяки своїй велетенській силі витягав з багна задні ноги, а підкованими передніми й зубами мотлошив ведмедя. Скоро ведмежі сліди зникли, зате далі через ціле болото виднілися чіткі відбитки його тіла. Мабуть, кінь звалив ведмедя на спину, і той, не маючи змоги підвестись, почав котитися, щоб урятуватись від копит і зубів розлюченого жеребця, який гнався за ним аж до твердої землі. Підбадьорені тим, що вони вичитали зі слідів, хлопці почали напружено прислухатись і в тихому, прозорому після дощу повітрі почули нарешті дзеленчання дзвоника, що долинало з-під гори. Вони кинулись туди, але їх перестрів Буланий. Його ніби хто підмінив: розлючений, з високо піднятою головою, з розпатланою гривою, він кружляв навколо кобили з лошам і нікого до них не підпускав. Хлопці довго заспокоювали його ласкавими словами й манили сіллю, яку задля цього взяли, поки він упізнав їх. Такого двобою коня з ведмедем у селі ще не траплялося, і він приніс Буланому гучну славу. Відтоді його почали називати не «пасторським Буланим», а «ведмежим пострахом».