Слава ЗСУ!

Саме в тих околицях і серед тих обставин з’явився на світ Буланий. Його мати була велика гніда кобила гудбрансдальської породи, якою милувалися всі, хто її бачив, а батько — якийсь шалений вороний жеребець із чужого села, що, іржучи й перестрибуючи через рови та огорожі, вибіг з лісу, коли повз нього хтось спокійно проїздив нашою кобилою, і взяв те, що йому належало за правом любові.

Буланого швидко помітили. Казали, що він стане таким дужим конем, якого в цих околицях ще й не було ніколи. І я, змалку звиклий до казок про велетнів та битви, вбачав у лошаті свого найближчого товариша. Воно, щоправда, не завжди було ласкаве до мене — ще й досі в мене над правим оком лишився шрам від його копитця. А проте я скрізь ходив за кобилою та лошам, спав поряд із ними на землі, пролазив у кобили попід черевом, коли вона паслася.

Одного разу я зайшов з ними надто далеко від дому. День був гарячий, і я заснув у якійсь повітці під лісом, що стояла відчинена. Ми, шукаючи затінку, залізли туди всі троє, та кобила з лошам потім вийшли, а я залишився спати на сіні. Увечері люди, яких послали на пошуки, повернулися в садибу і сказали, що мене ніде немає. Годі навіть уявити, як перелякалися мої батьки. Вони разом із челяддю знов кинулись шукати мене, гукали по всіх луках, нишпорили по всьому лісі, заглядали в усі потоки, виярки та ями, поки хтось нарешті почув у повітці дитячий плач і знайшов мене на сіні. Я був такий нажаханий, що не міг вимовити й слова. Мене перелякав якийсь великий звір, що стояв наді мною і дивився вогненними очима. Чи я його бачив уві сні, чи насправді, важко сказати, але потім я ще кілька років прокидався з ляку, бо мені все снилося, що наді мною стоїть страшний звір.

Невдовзі у нас із Буланим з’явилися друзі: спершу невеличкий собака, для якого мені доводилось красти цукор, і кіт, що невідомо звідки приблукався до нашої кухні. Я ще ніколи не бачив кота і, побілівши з ляку, закричав, що до хати з льоху забралася велетенська миша. Під весну до нашого товариства приєдналося ще й порося. І тепер, коли кобила щось робила в полі й лоша ішло з нею, собака, порося, кіт і я також вирушали туди. Ми гарно бавилися разом, а особливо приємно нам було спати покотом на траві. Своїм друзям я дарував усе те, що мені подобалося самому. Поросяті я дав срібну ложку, щоб воно пристойніше їло. Воно й саме, видно, хотіло навчитися гарно їсти, бо мало не з’їло ту ложку. Коли батьки брали мене з собою в гості, собака, порося й кіт ішли з нами. Кіт із собакою стрибали на порон, що перевозив нас через річку, а порося, порохкавши трохи на березі, кидалося плисти за нами. В гостях нас частували тим, що кожному годилося, а ввечері ми таким самим чином поверталися додому.

Та скоро я розгубив усіх своїх друзів, крім Буланого, бо мого батька перевели до парафії Несет у Румсдалі. В мене навіки лишився в пам’яті день нашого переїзду. Нас, дітей, і няньку посадовили в закриту халабуду, поставлену на звичайні сани, і нам був не страшний ні сніг, ні вітер. Попереду в залубнях сиділи батько з матір’ю, а навколо юрбою стояли парафіяни і все бажали нам щасливої дороги.

Не скажу, що мені було дуже шкода покидати Б’єрган. Адже я мав тільки шість років, до того ж знав, що в Тронгеймі для мене куплено капелюшок, штанці й курточку і все те я надягну, коли ми приїдемо на нове місце. А ще там я мав уперше в житті побачити море. Та й Буланий переїздив разом із нами.

Тут, у пасторській садибі Несет, в одній з найкращих на всю країну долин, що розкинулась широким клином біля злиття двох фіордів, з високими зеленими кручами з одного боку і водоспадами та хуторами з другого, вже за фіордом, з родючими нивами, на яких завжди кипіла праця, з гірськими відрогами, які випиналися далеко в море, а на кожній також стояв великий хутір; тут, у пасторській садибі Несет, де я захоплено дивився на відблиск вечірньої заграви в горах і на морі, аж поки на очі мені набігали сльози, наче я вчинив щось погане, де я, катаючись на лижах, мчав з одного видолинка в другий і раптом застигав на місці, зачарований навколишньою красою, опанований тугою, якої не міг пояснити, такою всеосяжною, що в ній зливалися в одне і величезна радість, і незглибний смуток; тут, у пасторській садибі Несет, я набирався життєвих вражень, і найяскравіші з них пов’язані з Буланим, бо тут він ріс разом зі мною, тут став могутнім і нездоланним, тут здійснив свої подвиги.

Буланий був не дуже високий на зріст, зате сміховинно довгий і широкий у грудях та в крижах. Він був темно-буланої масті, з чорною, незвичайно густою гривою, вайлуватий, добродушний, завжди надійний у роботі. Звичну свою працю він виконував терпляче, як віл, і дуже ретельно. Мало того, що Буланий обробляв більше як половину глейкуватої гірської землі, возив дрова та виконував іншу роботу в господарстві, — він ще й перевіз майже все дерево на нову хату, клуню й стайню, які батько заходився будувати. Возити його доводилося здалеку, поганими дорогами. Де не могли впоратися двоє коней, туди посилали Буланого, і якщо витримували віз та упряж, то й він витримував. Буланий спокійно поглядав на наймитів, поки вони накладали на воза подвійний або й потрійний вантаж, і ніколи не виявляв невдоволення, але й не рушав з місця, коли віз був уже готовий. Наймити довго вйокали на нього, нарешті він два чи три рази легенько смикав воза і аж потім уже налягав як слід. Ішов він завжди повагом, спокійним, рівномірним кроком. Часом у нас з’являвся новий наймит і пробував привчити Буланого до швидшої ходи, але кінчалося тим, що наймит сам пристосовувався до коня. Батога ніхто ніколи не вживав, надто всі любили Буланого за його силу й працьовитість і підганяли тільки ласкавим словом. Слава його дедалі зростала, і всі мали за честь для себе їхати ним. А скоро Буланий став найбільшим дивом цілої парафії.