Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Поки вони балакали, на дорозі заторохтіла підвода. Вона швидко завернула на кладовище й зупинилась. То був Кнут. Він устиг скочити додому по свою найкращу підводу, ту, якою вони з Ларсом часто їздили до громадської ради, і приїхав нею по Ларса, щоб забрати його до себе. Вони подали один одному руку, той сидячи, а той стоячи.
— Поїдеш зі мною, — сказав Кнут.
Ларс мовчки підвівся, і вони пішли до підводи. Кнут допоміг Ларсові вилізти і сів сам поруч. Про що вони розмовляли дорогою, а потім у Кнутовій кімнатці, де просиділи до ранку, ніхто не знає. Але відтоді вони знов стали нерозлучні, як колись.
Коли людину спіткає лихо, всі зразу починають вбачати в ній тільки добре й забувають погане. Так сталося і з Ларсом. Йому збудували за громадський кошт хату, найбільшу і найкращу в усій долині. Він знов став головою громадської ради, але поряд із ним тепер завжди був Кнут Окре. Відтоді між ними ніколи не було ні суперечок, ні сутичок.
Буланий
Колишня пасторська садиба в парафії Квікне серед гірського кряжа Довре звалася Б’єрган. Розташована вона була на відлюдді, високо в горах. Малим я, бувало, вилазив на стіл і заздрісно дивився на дітей у долині, що взимку бігали на ковзанах по кризі, а влітку гасали по луці. Б’єрган лежав так високо, що там не родило збіжжя, тому садибу врешті продали якомусь швейцарцеві, а пасторові громада купила хутір у долині, де, звичайно, було трохи веселіше.
Зима у Б’єрган приходила так рано, що аж жаль брав. Ниву, яку однієї ранньої, теплої весни батько засіяв був на пробу, за одну ніч покрило снігом. На сіно замість дощу теж часто падав сніг. А коли наступала справжня зима, то стояли такі морози, що я боявся взятись за клямку, бо пальці прилипали до заліза. Мій батько, хоч був загартований, бо виріс в околицях Рансфіорда[9], не раз закутував обличчя, як йому доводилось їхати кудись на далекий куток. Сніг лунко рипів під ногами, коли хтось ішов вулицею, а як перехожих було більше, то від їхніх кроків аж у вухах лящало. Сніг часто досягав вікон на горищі в нашій хаті, а нижчі господарські будівлі замітало зовсім, горбики, кущі й огорожа зникали під снігом, навкруги простягалося рівне снігове море, з якого стирчали тільки верхівки беріз і яке оживало й котило хвилі під час кожної бурі, що залишала по собі глибокі западини й височенні кучугури.
Я стояв на столі й дивився, як старші хлопці спускаються на лижах від нас у долину, а з лісу виїздять на оленячих запрягах лапландці, то стрімко спускаючись униз, то спинаючись угору. Їхні санки вигулькували серед заметів, немов човни серед хвиль. Ніколи не забуду, як одного разу їхня валка спинилася біля нашої садиби, і з кожних саней почали викочуватися хутряні клунки, що виявилися жвавими й веселими людьми, які приїхали продавати оленину.
Мешканці долини Квікне за ці роки стали освіченіші й розважніші, але в ті часи парафія мала дуже погану славу. Ще зовсім недавно один пастор, ідучи до церкви, брав із собою пістолет, а ще одному, коли його не було вдома, якісь чоловіки з начорненими сажею пиками перевернули й потрощили все в хаті й до смерті налякали дружину. Батьків попередник узагалі втік із Квікне й нізащо не захотів вертатися туди. Тому парафія кілька років була без пастора, поки її не зайняв мій батько. А може, саме тому він і поїхав туди, бо церковна влада вважала, що він здатен утримати стерно в розбурханому морі.
У мене ще й досі стоїть перед очима один суботній ранок. Я намагався здолати сходи до батькової канцелярії. Я ліз рачки, бо сходи недавно вимили й вони взялися кригою. Не встиг я долізти й до половини, як мене злякали гуркіт і галас, що долинули з канцелярії, і я сповз донизу. Виявилося, що один із парафіян, сільський велетень, прийшов до нового пастора, щоб навчити його тутешніх звичаїв, та, на свій подив, сам дістав добру науку. Скінчилося тим, що непроханий гість вилетів за двері сторч головою, скотився сходами і, квапливо підвівшись, у чотири скоки опинився надворі.
Парафіянам Квікне здавалося, що то пастор вигадує для них різні закони, які насправді ухвалював стортінг. Наприклад, вони завзято опиралися шкільній реформі, сікались до батька, а коли шкільна рада зібралася на засідання, з’явились туди цілим гуртом, щоб не дати їй прийняти ухвалу. Батько, незважаючи на материні благання, поїхав на те засідання, і, оскільки ніхто з членів ради не насмілився допомогти йому, сам провів ухвалу за всією формою, хоч громада й загрозливо гула. А коли батько з протоколом під пахвою рушив до дверей, люди розступилися і ніхто його й пальцем не торкнув. Можна собі уявити, як зраділа мати, коли побачила, що він живий і здоровий заїздить на подвір’я.
9 Рансфіорд — озеро в центральній, гірській частині Норвегії, віддаленій від теплої морської течії.
