Слава ЗСУ!

Ларс був задоволений. Він зайшов до хати, наче після сповненого тяжкої праці дня. Тієї хвилини перед очима в нього постав образ діда. Дід вивів свою родину із злиднів і забезпечив їй добробут. Щоправда, честь його була трохи заплямлена, зате чого він досяг! А його помилки можна зрозуміти, такі були часи. Люди ще не мали твердих поглядів на мораль. Кожна доба по-своєму вирішує, що можна, а чого не можна, і, поки прокладе цю межу, неминуче йде на якісь жертви.

Вічна йому пам’ять, він немало настраждався в житті й немало напрацювався! Пером йому земля. Мабуть, приємно нарешті спочити. Та його позбавлено спочинку через надмірне онукове шанолюбство. Адже його викинули з землі разом із камінням і жорствою. Ет, дурниці! Він би тільки зрадів, коли б дізнався, що залізницю, яка гуркотить у нього над головою, прокладено завдяки його онукові.

З такими думками Ларс роздягнувся й ліг спати. І знов перед ним постав дідів образ. Але якийсь суворіший. Ларс відчув ніби докори сумління. Але відразу ж почав боронитися. Це він тому став такий малодушний, що стомився. Чого дід хоче від нього? Чого йому ще треба? Над його могилою гуркочуть поїзди, співаючи хвалу його родові. Хто ще має такий надгробок?

Та що це? Двоє страхітливих вогненних очей, тріск, свист! Ні, це не паровоз! Не міг же він зійти з рейок. Це з цвинтаря суне лава за лавою страхітливий похід і просто до його хати. Вогненні очі — це дідові, а за ним ідуть усі мертві. Вони з галасом і тріском дедалі ближче підступають до хати, бризкаючи іскрами. Ось вікно спалахнуло у відблиску їхніх мертвих очей...

Ларс щосили намагається прокинутись, адже це сон, звісно, це тільки сон! Стривайте лишень, нехай я прокинусь! Ну от, я вже прокинувся, тепер ходіть сюди, нікчемні мертвяки! Ти ба, вони справді йдуть з кладовища, розкидають шпали, рейки, паровоз, вагони, і все те зі страхітливим гуркотом провалюється в землю, а на його місці знов постають зарослі травою могилки з хрестами. А мерці й далі йдуть, високі, мов велетні, і співають: «Залиш мертвих у спокої!»

Ларс упізнав ці слова, бо останніми роками вони щодня ятрили йому душу, а тепер обернулись у поминальну молитву. Це до нього прийшла смерть, і йому ввижаються мертві.

З нього градом котився піт, бо мертві підходили все ближче й ближче. Ось вони вже у вікні, ось гукають його на ім’я... Його пойняв невимовний жах. Він спробував закричати, бо відчув, що його душать. Холодна мертва рука здавила його за горло. Нарешті він таки спромігся крикнути: «Рятуйте!» — і прокинувся. Знадвору хтось розбив вікно, скло посипалось до нього на ліжко. Ларс схопився. Надворі стояв чоловік, що вибив вікно, а навколо нього шугав дим і бухкало полум’я.

— Садиба горить, Ларсе! Зараз я допоможу тобі вибратись!

То був Кнут Окре.

Коли Ларс знов отямився, то відчув, що лежить на вітрі і задубів з холоду. Біля нього не було нікого. Ліворуч догоряла його садиба. Десь поряд ревіла худоба й мекали вівці, налякано збившись докупи. На землі валялися розкидані хатні речі. А коли Ларс краще придивився, то побачив, що неподалік на горбку сиділа ще якась людина й плакала. Впізнавши в ній свою дружину, він гукнув її. Вона схопилася й радісно вигукнула:

— Хвалити бога, що ти живий!

Дружина підійшла до чоловіка й сіла, чи, швидше, впала біля нього.

— О боже, боже! От ми й маємо користь від залізниці!

— Від залізниці? — вражено перепитав Ларс.

Та не встиг він вимовити ці слова, як зрозумів усе: авжеж, іскри попали в стружки перед новою стіною хати, і вони зайнялися! Ларс спохмурнів і надовго замовк. Дружина теж не зважувалась більше нічого сказати, тільки спробувала тепліше вкутати його, бо з нього спало те, чим вона прикрила його, коли він лежав непритомний. Він мовчки прийняв її турботу. Вкриваючи йому ноги, дружина стала перед ним навколішки, і раптом він поклав їй руку на голову. Вона відразу припала до його грудей і голосно заплакала. Нарешті він її помітив!

Ларс усе зрозумів і сказав:

— Тепер ти мій єдиний друг.

Задля того, щоб почути ці слова, не шкода було втратити й садибу. Радість додала їй сміливості, вона підвела голову, відданими очима глянула на нього й відповіла:

— Це тому, що ніхто не розуміє тебе так, як я.

Тепер і його серце розтануло. Він тримав дружину за руку, і по щоках у нього котилися сльози.

Він виговорився перед нею, як перед своїм сумлінням. І вислухав її думку. Потім вони завели мову про те, що сталося. Тобто Ларс мовчав, а дружина розповідала, як усе було. Перший помітив пожежу Кнут Окре. Він збудив свою родину й челядь, дівчат послав у село по людей, а з хлопцями на конях примчав у Гегстад, де всі міцно спали. Тут він керував тими, хто виносив усе, що можна було, з хати і з клуні й гасив пожежу. Він же витяг і Ларса з вогню й відніс у той бік, звідки віяв вітер, тобто сюди, на кладовище.