Слава ЗСУ!

— Отже, говорити більше нема про що.

У всіх ніби камінь з душі звалився, всі загомоніли, радісно засміялися, наче то були не збори, на яких щойно обговорювали важливу справу. Мало хто пішов додому. Ті, що залишились, дістали свою їжу та питво, і блискавки, які спалахували вдень, надвечір змінилися громом бенкету. Люди знов відчули себе щасливими й незалежними, як колись давно, поки грізний Ларсів дух не присилував їх до мовчазної покори. Вони пили за свою волю, співали, а потім заходилися й танцювати: спершу Кнут із заступником голови, за ними всі члени ради, а далі хлопці й дівчата. Діти знадвору вигукували «ура!», бо ніколи ще не бачили таких веселих зборів.

Розділ третій

Ларс мовчки тинявся по великих кімнатах Гегстада. Дружина, що хоч і любила чоловіка, але завжди тремтіла зі страху перед ним, намагалася тепер уникати його. Він занехаяв господарство, перестав дбати про родину, зате росла купа листів, що їх Ларс одержував і відсилав. Він пред’явив претензії громадській раді, а оскільки рада їх не задовольнила, подав на неї в суд. Так само поставився до його претензій банк, і він на нього також подав у суд. У листах, отриманих від них, він добачив образу для себе і подав позов уже на голову ради й керівника банку. В газетах почали з’являтися негарні статейки — подейкували, що їх писав сам Ларс. Вони сіяли чвари в парафії, нацьковували сусіда на сусіда. Часом Ларса не було по кілька тижнів, і ніхто не знав, де він. А повернувшись, він, як і раніше, не з’являвся на люди. В церкві його не бачили від часу загальних зборів.

Однієї суботи прийшла вечірня пошта з газетами, які повідомили, що залізниця таки проляже через їхню парафію і саме через старе кладовище. Новина миттю облетіла всі хутори. Отже, одностайний протест громадської ради не допоміг. Ларсів авторитет виявився сильнішим. Ось що означали його роз’їзди, ось що він робив! Мимовільне захоплення цією людиною, її запеклістю і витримкою приглушило гіркоту поразки. Чим більше люди балакали про цю подію, тим більше звикали до неї, бо те, що вже сталося, завжди чимось переконує, особливо як бачиш, що його однаково не можна змінити.

Другого Дня люди зійшлися біля церкви. Всі пересміхалися, зустрічаючи одне одного, і всі — молоді й старі, чоловіки й жінки, навіть діти — говорили тільки про Ларса Гегстада, про його розум, тверду волю і великий вплив. Зненацька до церкви одна за одною під’їхали чотири підводи — то Ларс прибув з усією своєю челяддю. Минуло два роки відтоді, як він востаннє був тут. Він зліз додолу й рушив крізь натовп. Люди невимушено віталися з ним, проте він ні на кого не дивився й нікому не відповідав. Його невеличка, худенька дружина, бліда, мов смерть, ступала позад нього. Людей, що вже були в церкві, так здивувала його поява, що вони перестали співати і втупили в нього очі. Кнут Окре, який сидів перед Ларсом, відчув, що в церкві відбувається щось незвичайне. Не помітивши спереду нічого особливого, він обернувся й побачив Ларса, що сидів, схилившись над молитовником, і слідкував по ньому за відправою.

Кнут не бачив Ларса від того вечора, коли засідала громадська рада, й не уявляв собі, що людина за два роки може так змінитися. Ларс не був схожий на переможця. Його тонкий, м’який чуб порідшав, лице змарніло й посуворішало, очі запались і гарячково блищали, а могутня шия зморщилась і на ній набрякли жили. Кнут миттю зрозумів, що пережив цей чоловік, і його відразу охопило палке співчуття, навіть щось схоже на колишню любов. Він помолився за нього й поклав собі неодмінно підійти до Ларса після відправи. Проте Ларс вийшов з церкви раніше. Тоді Кнут вирішив того ж таки вечора навідати Ларса вдома, але дружина стримала його.

— Ларс належить до тих людей, яких обтяжує почуття вдячності. Почекай, поки він зробить тобі якусь послугу, тоді, може, він сам прийде до тебе.

Та Ларс не приходив. Кілька разів він з’являвся в церкві, але більше нікуди не ходив і ні з ким не спілкувався. Натомість він узявся господарювати з таким запалом, ніби хотів за рік надолужити все прогаяне.

— Отак би й давно, — казав дехто.

Скоро в долині почали прокладати залізничну колію. Вона мала пролягти повз саму Ларсову садибу, тому він розвалив частину хати з того боку, що від колії, і прибудував великий гарний ганок, щоб садиба мала кращий вигляд. Він якраз докінчував його, коли повз садибу проклали тимчасову колію, щоб можна було возити для будівництва жорству й шпали, і пригнали невеличкий паровоз. Одного надвечір’я тією колією мали піти перші вагони з жорствою. Ларс стояв на східцях. Він хотів почути перший гудок і побачити першу стяжку диму від паровоза. Вся челядь хутора з’юрмилася біля нього. Ларс дивився на село, залите промінням вечірнього сонця. Тепер він був певний, що про нього не забудуть, поки через цю родючу долину гуркотітимуть поїзди. І його душу сповнило почуття злагоди і прощення. Він глянув у бік кладовища — частина його й далі стояла з похиленими хрестами, а частина зникла під залізничним насипом. Він хотів з’ясувати для себе свої почуття, та зненацька пролунав перший гудок, а за мить з’явився й поїзд. З паровоза бухкав дим, змішаний з іскрами, бо палили в ньому сосновими дровами. Вітер віяв у напрямку садиби, і скоро вона потонула в густому диму. Та помалу дим розвіявся, і Ларс побачив, як поїзд, ніби могутня, невблаганна сила, важко долає шлях долиною.