Слава ЗСУ!

Більше він нічого не сказав, тільки, посміхаючись, глянув на Кнута. Дехто також дивився на нього й посміхався. Проте відповідь Кнута приголомшила і його, й інших.

— Так, це правда. Я не зовсім розумів усе це, поки воно не зачепило моїх родинних почуттів. Може, це й сором, але ще більший сором не розуміти цього й досі, як не розуміє його Ларс. Ще ніколи, — додав він, — Ларсів веселий настрій не був таким недоречним, як тепер, бо для людей з нормальними почуттями ця справа дійсно обурлива.

— Тебе вона обурила зовсім недавно, — відповів Ларс, — тож будемо сподіватись, що ти скоро охолонеш. Може, для цього тобі варто подумати про те, що скажуть пастор, пробст, єпархіальне управління, інженери й уряд, коли почують, що ми спершу одноголосно прийняли постанову, а тоді приходимо і просимо, щоб її скасували. Спершу ми радіємо, співаємо пісні, а потім плачемо і виголошуємо надгробні промови. Коли вони не скажуть, що ми тут усі збожеволіли, то принаймні визнають, що останнім часом поводимось дуже дивно.

— Бог з ними, нехай кажуть, — відповів Кнут. — Ми й справді останнім часом поводилися дуже дивно, і пора вже нам схаменутися. Ми надто далеко зайшли. Надумали викопати з могил своїх дідів задля залізниці, позбавити їх місця останнього спочинку, щоб нам було легше добиратися до станції. Це все одно, що ми б переорали наше кладовище, щоб воно не стояло перелогом, а родило нам хліб. Похованих в ім’я господнє ми викопуємо задля грошей, в ім’я Молоха. Це не набагато краще, ніж обгризати кістки своїх предків.

— Такий закон природи, — сухо сказав Ларс.

— Так, для рослин і тварин.

— А ми хіба не тварини?

— Тварини, але водночас і діти господні, які поховали своїх мертвих з вірою в нього. Це він має право їх збудити, а не ми.

— Ет, це все порожня балаканина. Ми однаково колись перекопаємо кладовище, як настане пора. То хіба така велика біда, як ми зробимо це на кілька років раніше?

— Велика, і я скажу тобі чому. Ті, кого вони народили, ще живі, те, що вони збудували, ще стоїть, те, що вони любили, чого навчали, за що страждали, живе ще в нас і навколо нас. То хіба можна позбавляти їх місця останнього спочинку?

— Чую з твоєї мови, що ти розчулився, бо згадав свого діда, — відповів Ларс. — А по-моєму, час уже нарешті парафії відпочити від нього. Твій дід займав надто багато місця, поки був живий, то невже він і мертвий стоятиме нам на заваді? Якщо його останки не дадуть здійснити справу, яка принесла б щастя не тільки нам, а й сотні поколінь наших нащадків, то всі напевне скажуть, що він завдав парафії величезної шкоди.

Кнут Окре відгорнув з лоба неслухняного чуба, очі в нього заблищали, він був схожий на стиснуту пружину.

— Я вже пояснював, що це за щастя. Воно таке сумнівне, як і все, чим ти ощасливив парафію. Ти справді допоміг нам збудувати нову церкву, проте оселив у ній новий дух, і це зовсім не дух любові. Справді, в нас завдяки тобі прокладені нові дороги, але ти й показав нам шляхи, що ведуть до загибелі і вже й привели не одного з нас. Ти справді скоротив наші видатки на громадські потреби, зате ми почали витрачати більше на свої власні. Судові процеси, векселі й численні банкрутства — не велике щастя для громади. І ти смієш ображати небіжчика, що був благодійником цілої парафії? Смієш казати, що він стоїть нам на дорозі? Так, тепер видно, що тобі він стоїть на дорозі, але ти спіткнешся, якщо зважишся переступити через його могилу! Дух, який живе в тобі, а досі жив і в нас, — це не дух сили, а дух рабства. Нехай ніхто не порушує спокою кладовища, та на ньому сьогодні з’явиться ще одна могила: в ній ми поховаємо нашу пошану до тебе.

Ларс Гегстад підвівся, білий, як смерть, розтулив рота, але не зміг вимовити жодного слова. Соломинка впала додолу. Шукаючи її, він кілька разів спробував щось сказати й нарешті вибухнув, як вулкан:

— Оце така подяка за всі мої зусилля і мою працю? Щоб у громадській раді порядкував цей бабський проповідник? Хай у вас дідько головує, а не я, більше моєї ноги тут ніколи не буде! Досі цей ваш балаган тримався тільки на мені, а тепер нехай розвалюється, так вам і треба! Ось протокол! — Він кинув його на стіл. — Ганьба цьому збіговиську баб і шмаркачів! — Ларс стукнув кулаком по столу. — Ганьба парафії, що платить за працю так, як заплатила мені! — Він ще раз гримнув кулаком так, що важкий стіл підстрибнув і чорнильниця впала на підлогу, залишивши для нащадків велику пляму на тому місці, де Ларса Гегстада розбито вщент, незважаючи на весь його розум, силу й наполегливість.

Він вибіг з кімнати й відразу поїхав додому. Всі ще довго мовчали, їх налякав Ларсів голос і його гнів. Та ось Кнут Окре згадав слова, які сказав колись Ларс, і весело, наслідуючи Ларсів голос, мовив: