Слава ЗСУ!



НЕГОЖИЙ ДЕНЬ У КАРПАТАХ

Новела

Братам Лесюкам –

Юркові, маляреві, й Петрові, музиці

Четверту годину він сидів у залі ужгородського аеропорту, сподіваючись літака на Київ. Рейс двічі скасовували через дощ, що періщив, не вщухаючи. Мусив коритися обставинам – і це псувало настрій. Бо так вдало розпланував, як скористаються родиною з вихідних днів.

Цей дощ заповзявся доконати його. Кортілося руху, осмисленої дії. З далеких поїздок завжди повертався до свого міста з одсвіженими чуттями, звикаючи бентежно до нього день чи два, як до коханої, із котрою здавна не бачився. Годі було сподіватися подібного цього разу – роздратування, викликане загаянням, чи й осяде в польоті.

Чимось мусив себе втішити. Хіба-що пообідати? Скоро друга. Сховав до портфеля книжку й подався до буфету. Але там – лише мінеральна вода та благенькі бутерброди.

У пристінок аеровокзалу тицявся ресторан із бадьорою назвою «Зустріч». Умостився за столиком, зогледівся з похмурою цікавістю, начуваючи: обізветься щось у душі?.. Бо трапилося тут уперше побувати років із двадцять тому. Тоді вони, троє однокурсників, після завершення фольклорної практики, вирішили помандрувати Карпатами. Вибравши час і гроші, поверталися додому з цього аеропорту. На рештки скромних коштів справили прощальну вечерю. Пляшку сухого вина, щоб не платити надвишки, купили в магазині, а з наїдків замовили фірмову страву – купати, маленькі смачні ковбаски зі смаженою картоплею. Зрештою, тоді в цьому придорожньому закладі, для якого назва ресторан була надто пишною, і вибирати було ні з чого. Як і тепер... Тож, у данину минулим дням, замовив купати і келих білого вина.

Людей за столиками було мало. Кілька поодиноких відвідувачів, певно, як і він, аерофлотських бранців, та четверо водіїв рефрижераторів, що поверталися з-за кордону.

Купати виглядали привабливими, та не такими виявилися на смак. На додачу й вино здалося надміру кислим. Чи й тоді було так само? Дивно, в молоді літа все довкола залежить від твого настрою, пізніше – навпаки. Ось тепер: приїхав, марудився справами, а ці гори, чудові краєвиди чи й зворушили? А колись, у першу подорож сюди, зазнав дивовижного свята. Куди дівається згодом гострота вражень? У молодості переймаєшся, що життя замало, аби набутися у світі, а минеться вона – і пливеш із дня у день, байдуже минаючи їх, неначе попереду чекає щось краще. Може, справді, годиться людині, перед лицем вічності, осторонившись минущих приваб, розгледітись на себе, пройнятися правдами-неправдами свого куцого буття? Та чи знайдеш розраду в зрілі роки? Гляди, минуле, сповнене бурхливих переживань і нерозважних учинків, здасться найдорожчим.

Пригублював келиха, усвідомлюючи, що лад його думок викликаний похмурим настроєм, і – підкликав офіціантку, замовив на додачу салат і каву. Що іншого лишалося, аби марнувати час? Нестерпно хотілося додому. Дружина неодмінно відпросилася з роботи зустріти його. Квартира виблискуватиме чистотою, а за обідом чекатиме якась кулінарна несподіванка, своєрідне свідчення її приязні. Донька радітиме йому, не відходитиме ні на крок, а він, збадьорений, як завжди, поруч дитини, розцвічуватиме свою поїздку яскравими барвами, й пообіцяє, що неодмінно поїдуть наступного літа в Карпати. Звісно, якщо буде розумницею і добре завершить другий клас, бо гори – просто казка! Удосталь зацікавивши її, подарував би дерев’яних гуцуликів, сопілочку і кулькову ручку-топірець. Увечері, якби схотілось, переглянули б слайди з його давніх студентських експедицій. Розповідав би їм про цікаві місцини й друзів, із якими там побував.