Слава ЗСУ!

Наразі його збурило нетерпіння, і поспішив розрахуватися, бо майже фізично відчув наближення хвилини відльоту.

Одначе, втішних перемін не сталося – рейс остаточно відклали до завтрашнього ранку. Ошуканий у сподіванні потрапити нині додому і, ніби помщаючись сам собі за це, подумав із похмурою зловтіхою: нікуди вони не подінуться – подружні суперечки через день-два після зустрічі, бажання вряди-годи уникнути дитячих домагань на його увагу.

Ось він, справжній вимір його буття на сьогодні – неприкаяність! Мов заблуканий у тумані корабель. Заблудлий корабель, якому лишається очікувати свого бермудського трикутника. На цю думку здавлено хихотнув, і кілька чоловік у кріслах поруч обернулися: чи не заходиться на якусь несподіванку? Дав собі звіт, що випите трохи розібрало його. Далебі: бермудський трикутник – це напитися б сьогодні! Хай погода, настрій і аерофлот западуться до біса! Намір цей, несподіваний як на нього, додав дженджуристого завзяття, та скоро воно зійшло нанівець: поки що не мав, де й переночувати. Мусив подбати про готель.

Піднявся на другий поверх. Черговий адміністратор запропонував номер на вісьмох. Усе повторювалося: двадцять років тому, діставшись сюди надвечір, вони знайшли прихисток у цьому ж готелекові, бо летіли наступного дня. У такому ж восьми ліжковому помешканні перебули утрьох тоді ніч; нині, вочевидь, поселенців не бракуватиме.

Він зайшов до кімнати, вибрав місце ближче до вікна, заради повітря. Склав плаща на бильце стільця, присів на нього і відчув, як облягає його нудьга, і наростає бажання зазнати в цій поїздці хоч якогось зворушення. Атож, несамохіть сподівався на це, вирушаючи у відрядження. Усміхнувся скептично – з чого б то? Перебрав імовірні можливості на решту дня: помандрувати містом, – під дощем! – побувати в музеї, театрі... Нічого кращого не випадало. «Бермудський трикутник»...

Утім, потурбуйся про дружину, бо ж минуло дві години після твого сподіваного прильоту.

Спустився до пасажирської зали. Набрав із міжміського телефону потрібний номер – не вдалося з\'єднатися. Спробував ще кілька разів. І от, укотре накручуючи диск, раптом спіткнувся думкою: чом би не зателефонувати Григорові, до Львова? Розкрив записника, знайшов його службовий номер. Зняли трубку, він попросив покликати, і скоро почув знайомий голос, радо здивований несподіванці.

– Як це ти надумав обізватися, Дмитре? Невже в наші краї збираєшся?

- А я тут, неподалік.

– Де б то?

– В Ужгороді сиджу. Хоч вішайся з нудьги через дощ! До завтра відмінили польоти на Київ...

– Давно у наших місцях?

– Майже тиждень...

– Не файно робиш, міг би й обізватися.

– Не мав часу – заморочився. Що в тебе гарного чувати?

– Нині до мами в село їду. Віддали їй няньчити свого Назара.

– Дякувати погоді, хоч поговоримо за стільки часу. У столиці коли будеш?

– Може, навесні. Якщо учнів повезу на музейну практику. Але, чуй, Дмитре, ти не побув би ще трохи? Подалися б оце разом до моєї мами – десь походили б горами по-парубоцьки.

– У понеділок мушу сидіти на службі. Якщо дощ звідси випустить...