Слава ЗСУ!

– Може, здавай квитка, сідай на автобус – і до Коломиї? Зустріну тебе на станції – надвечір будемо вдома у мами.

– Задля двох днів?

– Чом би й ні! У неділю мій кум, Петро, ти його знаєш, візьме нас своєю машиною до Львова. Переночуєш у моїй хаті – ще ж не бував, – а в понеділок раненько махнеш літаком на Київ. Гарантую – є знайомство в касі!

– Одразу й не зважишся...

– Та ж пряма вигода! Хоч побачимося. Чи грошей катма на дорогу?

– Стане...

– Іди, здавай квитка – і по всьому! Не гайся. Гаразд?

– Вважай, умовив!

– Тоді не прощаймося. Зустрічаємось у Коломиї. Сервус!

– Привіт!

Він повісив трубку, радісно розгублений від несподіваного рішення. Та розсудливість скоро повернулась, і подумав, що повівся необачно. Напосілося невдоволення собою і Григором, який підбив на нерозважливість. Передзвонити одразу й відмовитися! Та бажання чинити супереч собі змусило набрати київський номер і, коли дружина взяла слухавку, стримано повідомив, що буде, напевно, в понеділок. З його тону, сам це розумів, могло видатися, ніби чогось не домовляє. Вона стурбувалася: якісь прикрощі? Усе гаразд, відповів, просто нельотна погода, і, коли перепитала ще раз, він, розвереджуючи себе, обірвав дражливо її допевняння. На тому кінці дроту запала мовчанка. Подумав, що по-дурному відіграється на нервах дружини.

– Ти чуєш?

– Чую...

– Це мене клятий дощ роздратував.

– Я розумію, – голос її злагіднів. – Але що вдієш, не переймайся. Сходи кудись, про нас думай – ми на тебе чекаємо. І пиріг удався надзвичайним, ще не куштував такого!

До знемоги закортіло додому. Нічого не сказав дружині про Григорові запросини, бо зателефонує зараз і відмовиться...

За спиною нетерпляче чекали двоє, виразом облич та скрушними зітханнями натякаючи, що й совість декому не завадило б мати.

– Ще хвилинку, дуже терміново, – обернувся до них. Набрав потрібний номер – короткі гудки. Поступився місцем, аби зателефонувати через кілька хвилин.

Випив у буфеті міцного чаю. Вернувся до телефону. Чоловік при апараті захлано накручував диск. Нетерпляче спостерігав за його спробами, втрачаючи надію застати Григора на роботі. Потім, нарікаючи на власне безголів’я, почуваючись, як у пастці, рішуче подався здавати квитка.

До автобусної станції дістався на таксі. І тут несподівано потрафило: за чверть години вирушив до Коломиї.

Такі ошатні влітку, заквітчані в’юнкими трояндами, будинки позамістя тепер мигтіли назустріч, не встигаючи лишити очам спогаду про себе, аж доки не перемінилися на клапті виноградників. Візерунки осиротілої лози на шпалерах договорювали не сказане дощем і закошланим небом. Неприкаяний день середини осені... Неначе тікаю од нього, подумав, і мимохіть глянув на своїх супутників. Нічого не відбивалося на їхніх обличчях, окрім звичної у дорозі впокореності часові й рухові. Сіли до цього автобуса в одному місці, вийдуть в іншому – та й по всьому. А він хоче – в іншому житті? Чи не сподівається, наївний, повторити давні дні? Щоб гори були оповиті серпанком свята, душа виспівувала його на свій штиб, і кожна мить обіцяла вибухнути несподіваною зустріччю, аби явити щось гарне! А зіткнешся з чужою насторогою, брутальністю – тільки подивуєшся: чи справжні, не награні перед тобою, щирим?