Слава ЗСУ!

Але ж було, було так тоді, коли потрапив у ці краї вперше!..

І, – мовби приміряючись пережити колишнє, чи просто мандрівка навіяла, – згадався йому Космач.

Вони, першокурсники-практиканти зі столичного університету, двоє хлопців і дівчина, опинилися в тому селі випадково, рухомі завзяттям початкуючих збирачів народної творчості. Воно зачарувало їх одразу: мальовничістю місця, дерев’яною церквою близько кладовища, – за переказом «Довбушевою», без єдиного гвіздка складеною, – виробами різьбярів, надарованими їм писанками... Поверталися надвечір до Яблунева, де в місцевому інтернаті мешкала їхня група, заполонені побаченим і почутим, переконані, що натрапили куточок світу, освячений єднанням людини з природою. Відтак, розросталася їх віра і в себе, споріднюючи з незнаним досі краєм.

Назавтра, після нічної зливи, гірські дороги розмило й автобуса до Космача годі було сподіватися. Вирішили йти пішки – п\'ятнадцять кілометрів, але вдвох, без дівчини, надто тендітної для такої мандрівки. Бо конче мусили прибути того дня: їм обіцяли в сільраді познайомити з бабцею, яка не лише пам’ятала безліч пісень, але й сама складала. Скільки було їй тоді, Олені Клопцуняк? Либонь, за вісімдесят. Недобачала, й майже не чула, жила в убогій хатині, здебільшого з ласки людської, а маленькою колгоспною пенсією сама не спроможна була розпорядитися: хтось мусив купити для неї у сільмазі припасів, зварити їсти. Нікого з близьких не мала опріч себе: розвіялись, пропали по світах.

Три дні записували від неї пісні на магнітофон, а вона все перепитувала: чи встигаємо класти на папір? І дивувалася, коли дали їй прослухати: хто ж то співає таких само, як і вона?

Приходили до неї зранку, – із пакуночком цукру, чаю, печива, – вона стрічала їх незворушно, та сказала якось: уночі не сплю, думаю, що б вам іще заспівати – і все згадаю, яких і призабула; а встала, й оце ви прийшли – і звіялося десь. Помовчить хвильку, похитуючись на зчорнілій лаві, й помалу нагадає слова, проспіває пісню... Лише її замовлянь, відлякувань хвороб і лиха, навертань щасливої години стало б на безмір людей. Смутні йшли від неї востаннє, якби-от хотіли і не змогли зарадити її самотині.

Наразі картини ці перемінилися, мов у калейдоскопі, на спогад про вечір, який випав їм із Яриною колись біля моря. Заповзялися тоді зійти на гору, що круто нависала над бухтою. Стояли на плато, яким вона увінчувалась, і дивилися на сіріючу морську гладінь, що, впокорена штилем, зливалася вдалині з обрієм, де зависало жевріюче около сонця. Стрімчасті громаддя скель уздовж берега в його надвечірніх відблисках набували урочої відміни. Тиша здавалася віщою, і ось перед ними, що примостилися на краю Всесвіту, безгучно виникла вдалині, неначе лінія долі на долоні вічності, й поволі розтанула перлиста біла смуга, услід за видінням, наділеним обрисами корабля на підводних крилах.

Сутеніло. Доки видно стежку, рушили вони з гори через сосновий бір, селище до свого критого бляхою вагончика, що сиротою тулився побіч вигідних пансіонатських котеджів винрадгоспу. А в душі – радісна легкість і жертовність, мовби зустрілися щойно й розминулися з чимось незбагненним і гарним. Що торкнулося їх тоді, у призаході сонця?

Біля вагончика на них чекав знайомий лісничий – переказати терміновий виклик повертатися на роботу. І допоміг дістатися сімферопольського аеропорту, де пізно вночі пощастило їм утрапити на якийсь транзитний рейс. Отак Новий Світ попрощався з ними надовго, бо й досі не випало нагоди побувати там. А наступного року, навесні, у них народилася донька...