Слава ЗСУ!

Він поглядав у вікно, нічого не примічаючи, зосереджено домагався виснувати з цих двох житейських епізодів знаменне для себе. Справді-бо, якщо людська душа кориться своїм припливам і відпливам, то чому б і не повірити, що знову випаде зазнати йому подібного зрушення почуттів, коли життя – одкровення безміру, а ти – його повірник?! Тільки ж хто поверне колишню здатність брати все близько до серця? Бо ж світ для тебе з безконечного чуда поволі перетворився на майдан, де, – на тлі, навіть подеколи вдалих, декорацій, – чергове покоління проминає смисл буття. Хіба що природа й мистецтво, достоту, навінки його. Але ж і любов! Доки сподівався її, стояв біля неї на чатах, навіть виривав зі свого серця, щоб знову ожити в надії, – благовістя линуло з небес, оживлюючи всіх земних духів. Скільки їхніх спопелілих румовищ навідує твоя душа?

Автобус долав крутий пагорок, двигун гурчав натужно на низькій передачі, густий звук, вклеплюючись до голови, змітав думки, як осіннє листя, в дальні закутки, змушуючи напружуватися в підсвідомому бажанні допомогти роботі залізного серця перевантаженої машини.

Глянувши на переднє скло, можна було пересвідчитися, що дощ на часину вщух. Але пейзаж за вікном не осиротів без нього: із розпадків між лісистими пригірками поволі викочувався на долинні місця туман. Ширився, набухав і зближався до стрічки асфальту. Дорога пішла рівніше, і двигун став поблажливішим до вух пасажирів.

Схотів поновити недавній рій думок, але мозок збайдужів плутатись у співставлянні й протиставлянні подій, із котрих нічого видобути. І передав помалу цей клопіт на відкуп чуттям. А вони, із намислу недавніх думок, у тільки їм відомий спосіб, добачили в появі туману знак на всю цю несподівану поїздку. І поволі примірялися, прилаштовувалися, щоб, коли приспіє мент, зазвучати повноголоссям...

Багато пасажирів куняли, падаючи вряди-годи головою на груди, і скидаючись ледь очманіло. Він спати в дорозі звички не мав. Але години чекання в аеропорту, смага від випитого вина, тривала їзда обважнили повіки й здрабили тіло. Вуркотіння двигуна збивало з пруга випадкові думки, снуючи з них м’яку мішанину... Схитнувшись набік, зловив себе на тому, що задрімав. За цей час туман встиг наблизитися до дороги, поглинув її і покотився далі...

Йому привиджувалися хаотично пов’язані між собою обривчасті видіння. А внутрішній сторож тимчасом дбав про тіло і давав знати, коли автобус зрідка кидало вбік, чи струшувало на вибоїнах. Та скоро сон переміг і його. Не оступившись навіть тоді, коли вервечка видінь нажахано шугнула врозтіч від різкого струсу...

*** Вийшов із автобуса й побачив Григора. Щире почуття затопило його. Вони обнялися, миттєво добувшись із виразу очей один одного все про минулі півтора роки, відколи не бачилися. Після одноманітної їзди в густому тумані, – через неї, зрештою, навіть розболілася голова, – стало радісно й легко. Піднесення, прецінь звільнився від чогось обтяжливого, наростало в ньому й прагло притьмом чимось вдовольнити себе.

На обліпленій рундучками станційній площі було гамірно і повітря загущувалося тими ж прикрими пахощами, що й на всіх подібних. Кортілося чогось приємного – податися до центру міста, пройтися ближчими до нього вуличками, де прогулювався колись, утішаючись їхнім супокоєм і ошатними, зведеними, здебільшого, в давніші часи будинками.