Слава ЗСУ!

Мали час до відправлення автобуса, і могли цим скористатися. Прошкували навмання, та невдовзі зрозумів, що хочеться йому побувати біля школи, де колись, після першого курсу, жили великим гуртом два дні, перш ніж роз’їхатися у визначені для фольклорної практики місцевості. Утім, це бажання виявилося предтечею іншого. Бо, доки вони випили за зустріч по склянці прохолодного «сухого» у пам’ятній здавна винарні, вияснилось йому, що маршрут їхній пролягатиме поблизу.

Зазирнули в книжкову крамницю, проминули ближчі квартали. І все підказували йому чуття: ще не тут. Коротким завулком утрапили до кас аерофлоту. Навпроти містився готель, і він згадав: ночували в ньому, вони, троє друзів: Валерій, Віктор і він, коли наступного року знову потрапили сюди у фольклорну експедицію, завдяки прихильності керівника попередньої.

Невже на цьому місці хотів побувати сьогодні? Заради чого? Пустили їх тоді на одну ніч, бо назавтра чекали учасників якоїсь наради. Переночували у різних номерах, а хтось із них – у коридорі. Вранці перекусили в їдальні поблизу готелю, щоб дешевше, і, вертаючись назад, – в руках маленький приймач, дивина на ті часи, – перечепили якусь дівчину. Звали її... Звали... Данута?.. Справді, Данута! Віктор до неї першим обізвався, у ролі визнаного зальотника. Сиділи потім усі в скверику неподалік, про що говорили не згадати, – сподобався їй приймач і польська музика, яку слухали, бо й сама, казала, була напівполькою.

Що ж бо, Дануто, двадцять років минуло, а подумки на цих вулицях ще здатні ми зустрітися. Пам’ятаєш, гадала нам тоді по руці. І запевняла, що слова твої причепливі. Я розкрив свою долоню і ти, усміхаючись, сказала: недовго житимеш, років до сорока, чи трохи більше. Ми сміялися – можна було казати й двісті, такою далекою тоді була названа межа. Фотографію зберігаю: учотирьох ми перед готелем із приймачем у руках – усміхнені й безсоромно молоді.

Стоїмо з Григором на цьому місці, і я розповідаю йому про вас – Дануто, Вікторе й Валерію. Дивна зустріч, причинна хвилина – на все життя в пам’яті. Григір, вочевидь, нетямиться моєю розповіддю – банальний епізод. Хай і так. Рушаймо, час нам до автобусної станції. Тільки попрощаюсь із цим місцем перед готелем, навіщось попрощаюсь. Не пригадую відколи, та що б не згадалося з минулого, здається, нагоджується воно, аби попрощатися. Це відчуття подібне на розлуку з юністю, тільки спокійніше й примирливе. Ніби маєш вийти з осяйної кулі на безкрайню, сутеніючу в призаході сонця рівнину, що бентежитиме своєю безкінечністю, змушуючи тебе усвідомити – не здолати її.

Прощальний мій цілунок вам – Дануто, Вікторе, Валерію й собі самому. Може, колись і вернуся ще сюди, але не таким, далебі, не таким і вас тут чи застану. Григоре, друже, ще б нам по склянці, тепер на незабудь.

...Автобус звернув із дороги на Косів, повз невеликий цегельний заводик довго брався вгору, і, прошурхотівши по жорстві півсела, зупинився на центральній площі Ковалівки.

Він ступив на землю, обдивився, упізнаючи школу, продуктовий магазин і, трохи віддалік, сільраду,

– Як давно я тут не бував, Григоре! Здається, півжиття відтоді минуло.

– Було не цуратися, – віджартувався той.

– Проведи мене тією вулицею, де кладовище. Вшануймо твого тата.

Попросив, і зауважив мимохіть, що слова видобулись незалежно від волі, мов керував ним якийсь внутрішній «лоцман». Здалося це хорошою прикметою на теперішні гостини.