Слава ЗСУ!

Дивно, шлях до церковного кладовища пам’ятався коротшим. Зауважив про це вголос. Власні слова відлунилися в голові несподіваною думкою і додав:

– Схоже на людський вік. Душа вміщує Всесвіт, а на сторонній погляд – народився оттоді і помер у якомусь там році. Не бентежить тебе така невідповідність?

– А саме? – не второпав Григір.

– Між куцою реальністю і прагненнями душі, художницькою наснагою.

– Хіба є митець, котрий цього не зазнав?

– Суть за малим, щоб те «зазнання» втілити. Тобі вдається?

– Деякими своїми картинами я задоволений...

– А от для мене моя робота – тільки служба задля хліба. Все варте душі – поза нею. Віриш, я ще й досі складаю вірші. Хоч лише кілька з них надруковані. Коли виникають рядки, – мовби твориш світ. Радієш увічненій миті. Потім, через роки, сприймаєш їх як тінь порухів душі. Байдужа для всіх тінь переживань, які бентежили тебе... Найкраще з твого спливає у безвість, і життя ніби й не було...

– Посади дерево, народи дитину і збудуй дім, – усміхнувся Григір. – Безсумнівно досконалі речі – гарантовано досвідом!

– Тим-то на твоїх картинах стільки дерев!

– Чом би й ні? Квітуюче дерево для мене – ідеал! Коли б намалювати так, як бачу, – і вмерти можна! – Відрізав затято, і не важко було здогадатися, що за свої дерева доводилось чути йому всякого.

– Твоя правда, – сприйняв притиск приятеля. І зауважив собі, що найголовніше з власної думки так і не перейшло в слова. Бо хотів говорити про незбагненний сум, – за всім гарним, що було, й ще, може, буде, – зачаровуючий, мов подих садів Едему над Рікою Часу, на березі якої стоїш, спостерігаючи, як зникає нею вдалині твій човен...

...Щось його змусило згадати про намір навідати церковний цвинтар, і запитав Григора: чом так довго до нього йдуть?

- Маєш, – подивувався той, – так заговорилися, що не звернули вчасно. Не біда, побудемо там узавтра.

- Нехай уже, – згодився він, та чомусь стало неспокійно, якби збочив з обраного напрямку, і не знати, чи не перешкодить це... Чому?

Скоро дісталися вони потрібного завулка, що перепадисто спускався до іншої вулиці, й зупинилися перед брамою з критим г\'онтою дашком. Григір прохилив хвіртку, пропускаючи гостя вперед. Той упізнав подвір’я, хоч і був тут єдиний раз десять років тому. Розкидиста абрикоса біля квітника, – вони тоді відзначали під нею день народження молодшого Григорового брата, – складена з каменю невисока криничка й лава неподалік неї. Глянув уважніше – і не повірив собі, коли за пасерком темніючих кущів угледів ворухкі тіні під абрикосою, хтось там підвівся, тоді ще один, другий і рушили їм назустріч.

– Влодку! – зрадів, забачивши брата свого товариша. – Добривечір! – привітався з іншими. Двох із них пригадав, тільки забулися імена. Вони приязно стискали йому руку, радіючи, мов найближчому родичу.

– Ходи, Дмитре, – припрохував Володимир, – хай-но мама гостя побачить. Вона тебе відтоді й досі пам’ятає.

Сива жінка підвелася з-за столу, він схилився й поцілував її в руку.

– Я такий радий, що знову тут. Коли не згадаю Карпати, – завжди подумки у вас опинюся. І все ваш пиріг «день і ніч» та мамалигу згадую.