Слава ЗСУ!

– Спасибі вам, спасибі, що так здалеку приїхали у цей день.

І вона запросила до столу, бо з дороги ж, чень голодні. Добрав, що утрапив на родинне свято, про яке йому, наче, годилося знати. Ба, всі були переконані в його невипадковій присутності.

– Сьогодні у нас із Галиною ювілей – п’ятнадцять літ як одружені. А завтра в неї день народження, – пояснив стиха Григір.

Улучивши хвилину, він устав, зайшов до хати, видобув із валізи купон вишитої жіночої сорочки. Віз дружині, але, що вдієш, придбає їй іншим разом. Повернувся до гурту і, коли випало сказати вітання, простяг дарунок Галині.

– Ви з Григором знайшли між себе щось вище за мистецтво і красу! І хто тут нині не радіє, що може доторкнутися цього скарбу...

Григір усміхався щиро, допевнившись, що друг не має на нього серця за несподіванку. Дві молоді його родички, котрі поралися біля столу, ставили перед гостем тарілки зі стравами, припрошуючи куштувати. Хтось почав і всі підхопили пісню:

По садочку ходжу, кониченька воджу,

Через свою неньку нежонатий ходжу...

Він збагнув: це задля нього. Але, Григоре, хочеться з тих, що ти вперше співав колись у нашому київському гурті. Ну, хоч би оцієї:

...Голуб на черешні, голубка на вишні,

Скажи мій миленький, що маєш на мислі...

Спів розходився довкруж, прихиляв до них, здавалося, саме небо, і хто почув його – мусив би озватися. Невдовзі їх, справді, побільшало за столом: той минав двір і його запросили, комусь із сусідів не видержала душа пісні – прийшов \"добривечір\" сказати...

...З дороги, через цілоденну втому, йому ледь паморочилося в голові, думки ставали неслухняними і стрибали врізнобіч. Та не брався їх збивати докупи, тішачись настроєм, якого давно не зазнавав. Обвів поглядом натхненні, злагодженим суголоссям обличчя: зріднені одним почуттям, вони були спорідненими йому в найсокровеннішому.

Світло електричної лампи-переноски, підвішеної Володимиром на абрикосу, вихоплювало їхній гурт із темені, відокремлювало від усього світу, і якоїсь миті йому здалося, що все діється, мов на ожилій давній фотографії. Схотілося перенестися в теперішнє, де були його дім, дружина й донька. Незбагненним побитом знав, що, коли б змінити в одну мить обладунки часу й місця, – удалося б забрати назавжди із собою ці піднесеність, щедроту й любов. Є у нього сил і снаги бути їхнім речником, самовідданим і невтомним! Хай дні, як шкаралуща, відлітають геть, розпадаються на порох роки – чудовне сяєво розгорається там, вдалині; служити йому, прагнути його і досягти – що є кращого? Його зблиски відсвічують на обличчях довкола столу, у словах до нього звернених і в добромисних поглядах. Зібрати б їх у долоні, збити докупи в маленьке чудо й забрати із собою – хай завжди нагадує...

Він підвівся сказати слова про довічну їхню спілку. Та, раптом, усе схитнулося перед очима й на мить потьмарилася свідомість...

...Побачив над собою стурбовані обличчя Григора, Галини, Влодка. За ними товпились інші. Йому примарилося, що був ще хтось, навдивовижу знайомий, навіть голос чув, чіпляючись за який і до тями вернувся. Прояснілим поглядом обвів усіх, але не знайшов того, кого шукав.