Слава ЗСУ!

– Минулося? – поспитав Григір.

– Нібито, – спробував звестися, але той притримав за плече.

– Полеж іще хвильку. – І до всіх: – Гайда звідси, не тривожте дарма чоловіка.

Заспокоєні, вони, вдаючи, що нічого й не сталося, зникли з кімнати і він вдячно зауважив той вияв делікатності .

– По-дурному вийшло? – запитав Григора.

– Сказати б, – пікантно: молодик зводиться з-за столу і раптом падає в обійми сусідки. Сердешна від щастя ледь шматком не вдавилася!

– Осоромився перед людьми...

– Облиш! Часто тобі таке буває?

– Уперше років із чотири тому. Серед ночі встав напитися – і в передпокої впав. Обличчя роз’юшив. На роботі піддражнювали: дружина приголубила?

- Не переймайся. Борис, той хлопець у вишиванці, запевняє, що в тебе звичайне запаморочення, від перевтоми в дорозі. Він – лікар.

- Усе гаразд, ходімо до людей.

- Може, спочинеш трохи?

- Досить, ходімо...

Вони вернулися до столу, він перехопив співчутливі погляди. Борис, перехилившись до нього за спиною сусідки, поцікавився: як почувається? – і продовжив перервану розмову, на знак того, що нічого хвилюватися.

Уважніше придивився до дівчини поруч Бориса: знайомою видалася. І пригадав – летіли сюди в одному літаку. Вона – із танцювального студентського ансамблю, поверталася зі своїми після київських гастролей. І ось вигадливий випадок звів їх за цим столом. Одначе... мала б виглядати старшою, далебі старшою... Ця несподівана думка зацікавила його. Відтак перевів погляд на Бориса – обличчя геть юнацьке, під пару його дівчині... Авжеж, він лише на другому курсі медичного!.. Тоді був... Тоді?..

Спробував подумки з’ясувати цю дивну розбіжність та легке запаморочення, підступившись скронь, налякало ймовірністю повторного знепритомніння. Глибоко увібрав кілька разів повітря, щоб заспокоїтися.

...Ніч густішала над подвір’ям, і скоро жінки вирішили, що застіллю край, пора прибирати. Чоловіки, несамохіть, опинилися ближче до клуні, посідали на колоди, вряди-годи причащаючись по келишку з прихопленої потай пляшки, закушуючи з тарілки на ослінчику, що невідь звідки опинилась перед ними.

Наставали хвилини, коли зникають межі можливого, завзяття єднає всіх і хочеться його випробувати, не відкладаючи. Усім праглося руху й чогось небуденного. Заповзялися розплановувати завтрашній день. Згадав хтось про недавнє храмове свято в Космачу: вирування кольорів народних строїв, діти бавляться безборонно, і в кожного якась придибанка: сопілка, свищик чи й просто цукерка в цяцькованій обгортці. Григір докинув, що Олекса Новаківський майже щоліта возив туди на практику своїх вихованців-художників. І полюбляв особливо місцини довкола каменю Довбуша.

Стояв, зіпершись на яблуню, слухав їхні гарячі докази на завтрашній день і знав, що зійдуться таки на поїздці до Космачу, бо не всі з гурту бували у цьому селі, найбільшому в Європі, розпростертому на кільканадцять долин і підгір’їв. Та й Григір має в одному з присілків знайомих, де можна і переночувати, якщо надумаються. Знав, що завтра, коли дістануться села, почнеться дрібна мжичка, але вони ще зопалу рушать стежиною до каменю Довбуша, хоч Григір і попереджатиме – туди не близько. Та де там погоді завадити їхньому завзяттю! І справді: минуть більшу частину дороги, стежина братиметься вгору, вислизатиме з-під ніг, але навіть дівчата не нарікатимуть. Уже бачитимуть із полонини і самий камінь віддалік, повитий смугами туману. Зупиняться помилуватися краєвидом і хвилину перепочити. Григір засумнівається, якою з двох стежин іти далі, піде поспитати до ближчого обійстя.