Слава ЗСУ!

Одначе, вони не дістануться мети. Доки вернеться Григір, Влодко чомусь спасіюється, може, через невдоволення своєї Надії, і заявить, що це якась дурна затія, з нього доста – мокрий наскрізь і голодний. А коли Григір спробує вгомонити брата, той поверне самотою до села. Вони ще постоять на виднокрузі, сфотографуються на згадку й рушитимуть назад, у долину. Та скоро дощик перестане, і спиняться підобідати на зеленому схилі, порослому під гору смереками. Унизу, біля підніжжя синіючих навпроти верхівців, милуватимуть око з десяток хатин, в оточенні неодмінних у цю пору копичок сіна.

Влодко чекатиме їх у центрі села біля їдальні. Й вони незле покепкують із нього, оповідаючи, як під’їхав до них гуцул на конячині верхи, пригостили його і наслухалися про Довбушів камінь. Знову засіється дощик, і вони, ждучи автобуса, грітимуться в їдальні запашним трав’яним чаєм; роздивлятимуться у вікно на дерев’яну церкву, фарбовану в жовтогарячу і вохряну барви. Через незавершену мандрівку здаватиметься їм, ніби не здобули того, за чим їхали, і це стане мовби запорукою того, що колись неодмінно ще повернуться сюди.

...Він почувався втомленим, хотілося спочити. З’явилися жінки й рішуче взялися спроваджувати їх спати. Можна в хаті, або в клуні, на поді. Звісно, їм схотілося там. Вибралися драбиною на гору і попадали на встелене ряднами запашне сіно. А знизу жінки в один голос застерігали: спаси Боже комусь закурити!

Він провалювався в сон під чужі розмови й реготи, але щось невирішене в’язло в мозку і, наостанок, спробував спекатися його, запитавши Григора:

– Чуєш, що б то значило: нібито колись я вже пережив цей вечір. Навіть завтрашню поїздку. На кого не гляну – на десять років молодшими видаються... Окрім, хіба, тебе з Галиною та Влодка... І Валерій тут, мій однокурсник, були разом у вас уперше, – він же давно загинув у концтаборі...

Але товариш, виявилось, десь подівся, спустився, певно, долі. Він повернув голову – хто лежить поруч? І запитав: це ж ти тоді йшов до Каменю у клепані на голові? А я сказав: крисаню знаю, клепаню бачу вперше. Чом ти так подивився на мене, мовби і Київ не без людей?

Між іншим, тоді вони з Валерієм почули нове для себе слово: Григір запропонував поїхати на роверах у ближче село – побачити щось неочікуване. Сіли на ровери, крутили педалі; у тому селі познайомилися з приятелем Григора, самоуком-скульптором. За його задумом на чільному місці звели невибагливий пам’ятник. Шинель перевисала з плеча юнака й офіційно монумент називали „освободітелям”. Усі тамтешні знали кому насправді... Бо наприкінці війни упівці знищили поблизу залогу енкевидистів. Автор-скульптор удавав перед нами, столичними, простака. Якби знав тоді, що за одного з нас через кілька років заступатиметься перед нашими держимордами президент Америки, – може, був би довірливішим...

Де ж бо Григір? Хай узавтра, подумав, і здивувався, що ранок настав майже одразу.

Зводився з розпанаханим утомою тілом. Тривожне сум’яття стало першим враженням нового дня. Цілком природним видалося йому, коли не виявив нікого поруч. Знав: усі поїхали до Космача, лишивши його самого. Вочевидь, Борис, надія медицини, ухвалив присуд, що поїздка може йому зашкодити. Голосом забутого цуценяти заскімлили в ньому туга за домівкою, ошукане бажання бути разом з усіма в горах і доконечна потреба, щоби тепер-таки поруч з’явився Григір...