Слава ЗСУ!

Бо втрете, відколи він тут, втручався випадок і дедалі більше позбавляв його змоги добутися невиразно сподіваного, за чим їхав сюди, прочутого ще на коломийських хідниках і готового щезнути, так і не виявившись, через найменшу неосторогу.

Випростався на повен зріст, ледве не торкаючись головою бантин, ступив шовковим сіном до віконечка, і довго стояв, роздивляючись на розпроступ ближчих і даленіючих пагорбів, над якими сизо нависали хмари. Вичікував хвилини, коли мав пуститися дощ, ніби на тому щось залежало. Та, мабуть, залежало, бо, коли сійнули з неба перші краплі, увірився, що годі марновірно чекати якогось несподіваного одкровення, манни небесної, знаку провидіння... На що сподівався, рушаючи сюди? Стати на другий пруг у перегонах із часом, самим собою? Колись він дослухався себе у цьому світі, нині дослухається його. Але, як тоді, так і тепер, однакове чуття тривожило його: ніби минає поруч щось справжнє, ним уподобане та недосяжне. І дарма ждати його, сподіваючись занестися в омріяну височінь. Хоч вона існує, існує! Її голос прикликав його і вчора. Легкою ходою – вкотре – ступав на її сяйнотканну путь.

Навіщо приїхав сюди? Аби ще раз гірко зазнати поразки? Колись – сподівання на майбутнє, сьогодні – щемка туга за минулим. І це його життя – єдине, неповторне?.. 0, молодість, навіть незбуте й горісне в тобі – чудовне! Тільки й уділено кожному, що з літами минуле стає дорожчим і, квітуючи в пам’яті, безжально нагадує: окрім неї самої не спіймав у сіті долі нічого коштовнішого. Розводиш порожні руки, утішаючись, що дечому навчилися, добуваючи насущного, та сам знаєш, що сакви твої порожні. Бо так і не встиг, не зумів, чи не вдатний був зіткати собі льолю, об яку розбилося б небуття...

...Краєвид перед очима, мінячись в непевному освітленні, прибирав похмуро-безрадісних, загрозливих тонів і він байдуже подумав, що, справді, не слід було заходитися з цією поїздкою. Вона виявилася просто пасткою, що дражнить фотографіями десятилітньої давнини, насміхається з його простодушного сподівання... Нерозважливий невдаха, котрий стоїть ось тут, на горищі, покинутий усіма, як обтяжливий попутник, і не має охоти навіть спуститися донизу, бачити чиїсь обличчя й підшукувати слова для розмови.

Ніби збоку дослухався, як зачалася і ширилася в ньому рішучість, відтручуючи, мов забавку, хисткі голоси й поривання. Погляд його глибочів у далину перед очима, дедалі уподібнюючись її сталості, як у чоловіка, котрому після довгих блукань забовваніла мета і поклав будь-що дістатися її.

Хтось неначе стиха підсміювався над ним поблажливо, і його самого пробирав той пересміх, упереміш із дрожем, бо ніби скидав кокон молодості. І наперед знав, що перший крок його звідси буде по якійсь незнаній дорозі – і її сувій перед ним щось зовсім інше, ніж дотеперішні путівці. Їх минав як мандрівець. Тепер доведеться мостити своїми руками. Настала його черга, як випадає вона кожному.

Той посміх з-поза хмар... Не тримав на Нього зла за цю пастку в горах, бо відтепер не бранець, скорше повірник його.

За кілька десятків кілометрів звідси у цей час, ніби в іншому житті, бралися ковзкою стежкою його приятелі. Самотньому, на порозі нових днів, що розверстувалися за обрій, йому невимовно схотілося опинитися поруч дружини, дитини. Волів не втрачати й хвилини, бо в ньому, загустаючому в новій видозміні, і це почуття потребувало свого, почавши відлік ще незвіданому. Бажання побачити рідних ставало жагучо-нестерпним, здавалося, варто лише дужче схотіти, щоб воно здійснилося. Душа поривалася додому. Ступив до драбини спуститися долі, із наміром попрощатися з матір’ю Григора, – хай передасть вітання всім, – і рушати в дорогу...***