Слава ЗСУ!

Він розплющив обважнілі повіки, – серпанком куталося все довкола, – і попервах не збагнув, де опинився. Шум у голові ошелешував, забивав мозок ватяним тлумом. Повів очима – і побачив змарніле обличчя дружини, бліде, ніби в горі якомусь. Тривога здушила йому серце:

– Чому сумна?

Її очі спалахнули надією, і він зрозумів – щось поминуло його увагу. Спробував самотужки осягнути обставини, але не вдалося. Запитав дружину:

- Де ми?

- У лікарні, Дмитрику...

Вихор обірваних вражень, згадок майнув перед його внутрішнім зором, але так і не склалося вірогідного пояснення.

- Чому?

- Автобус, яким ти їхав навіщось до Коломиї, зазнав аварії, через туман. Ти не говори, будь-ласка, нічого. Не можна тратити сил.

Однак, йому було конче важливо допевнитися ще чогось. Довго виловлював своє запитання, і, врешті, усвідомив його.

- Давно?..

- Трапилося це? – Він згідливо склепив повіки. – Кілька днів тому, але тепер тобі має стати краще, адже отямився. Ти тільки ні про що не турбуйся, набирайся сил, лікар казав. Найголовніше сил, – вона говорила спішливо, неначе хотіла випередити щось, чи замовити.

- Що... зараз...

- Ніч, ніч, ти спочивай, обов\'язково! Що треба – я тут, увесь час...

Приплющив очі. Крізь тужавіючий шум у голові спробував прислухатися до голосів свого понівеченого тіла та, мов послизнувшись із того бажання, зачепився думкою за слово «пастка». І в напливаючій чорноті ще сяйнуло йому: таки пастка!