Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

Це правда, я тебе тоді геть не хотів, як мужчина. Хоч і усвідомлював, що ти не дівчинка й тобі самих лише поглядів та зітхань недостатньо, але те мене зовсім не турбувало. Буде, як буде. Я віддавався в твої руки, на твій розсуд... Мені було байдуже, аби біля тебе. Чай то чай, очі то очі, байдуже. Буде, як ти вирішиш. Тоді, першого дня, мені вистачало навіть твоїх очей; згодом, дуже скоро, мені стане не вистачати вже всієї тебе. А тобі, я гадав, усього мене.

Я лежав, укрившись із головою шинелею і, то раював подумки в твоїй утішливості, в твоїй таємничій посмішці, то холонув від нестерпнопекучого „якби”. Якби ти встигла на автобус, якби мене не гальмонули ВАІшники, якби я не спинився... Що б тоді було? Ніч. Дощ. Брудота. Волохатий Юсуфів кулак. Все?

4

Вдосвіта, не встигаємо ми ще й поснідати, налітають ВАІшники. В розташуванні крикнява, метушня, всі штурмують Баума-Маланця, аби пошвидше вхопити путівку й злиняти, але Маланець незворушно розводить руками:

– Не велено!

Поквапно шикується особовий склад, мене викликають на те самісіньке місце, на якому ось зовсім нещодавно топтався злісний розтринькувач соціалістичного майна – Маланець. Стаю в витоптану ним ямку й капітан Воровський починає промову: В той час, коли вірні нащадки славних ідеалів... напружуючи сили... величні плани й грандіозні звершення... плече до плеча... усвідомлюючи та схвалюючи... попри ускладнення міжнародної ситуації...

Моє водійське посвідчення в його міцній долоні то злітає раз-по-раз догори, то опускається, мовби чудернацький передзимовий метелик. Жевжикуватий ВАІшник топче мочар поряд із прапорщиком Писанком, на його рум’яному обличчі деякий подив: здається, лейтенантик ніяк не впливе в глибоко схований сенс просторікувань нашого капітана. По закінченні казання метелик-посвідчення (минаючи розчарованого ВАІшника) перепурхує до пухкої долоні „сундука” й, посвідченням таки махнувши, Писанко запрошує мене йти за собою. Так і знав – у кінобудку!

– На, сопляк! – в кінобудці прапорщик шпурить мені в обличчя права. – І кланяйся кепові, що відвалав тебе в тих собак, а то рубав би ти вже досі в Доника дрова! Та гляди – це востаннє! А щоб краще дійшло... – взводний дивиться сонним оком убік і зненацька його об’ємний кулачисько по самісіньке зап’ястя вгрузає мені в пузо. Я хухкаю, безгучно хапаю ротом повітря й тихо осовуюсь на підлогу, якраз між ящиком привезених мною нещодавно яблук і сулією з олією.

– Вставай, вставай! – не дозволяє мені розслабитись командир. – Паняй на роботу, розсівся!

Здебільшого буряки нам завантажують вручну. Буває, приїздить яскраво-жовтий навантажувач (чи не єдиний на весь район), але бачимо ми його нечасто. Всі поля розділено тут між колгоспниками, кожна родина доглядає свої гектари й кожна завантажує солодкі корені власними силами. І за те, щоби ми зглянулись та під’їхали саме до того, а не до іншого господаря, сіромахи-мужички ще й пхають нам по кілька карбованців за ходку. Але сьогодні я сам ладен заплатити (було б що!) неквапним рязанцям гроші, аби вони накидали в кузов моєї автівки буряків якнайшвидше.

Нахабно порушуючи всі до одного пункти й розділи правил дорожнього руху, мчу на Михайлов, відтарабанюю дві обов’язкові ходки й, не закермовуючи навіть на обід, пливу багнюкою до знайомої вчорашньої хатки. Чорт, чи запам’ятав, чи не наплутав? Ні, ось вона: й колодязь під дощатим дашком біля сусіднього обійстя, і химерний дерев’яний півник на гребені.

Попередня
-= 13 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!