Слава ЗСУ!

– Що ж, Леоніде, час. Мушу ще збігати до Тетянки. Дякую вам.

– Що ви! Я завжди... Може треба щось привезти, то я...

– Добре. Спасибі...

Химерне щось у її погляді. Незнане. Жодна вчителька не дивилася на мене так...

Вона підводиться і я теж мушу підводитись. Незграбно чіпляюсь за поріг чоботом, незграбно силкуюсь вичавити з себе якісь слова. Чари розтанули. Але я їх не забув. І погляд її оцей... Тому, вже завівши мотор і зауваживши, що вона досі стоїть на порозі, знов повертаю ключа, визираю з кабіни:

– А можна я... кгм... ще приїду?.. Завтра?

Вона мовчить лише мить, хоча мені здається: віки. Я сто разів устигаю проклясти себе за незугарність і хамство, я тисячу разів устигаю зіщулитися в передчутті її вбивчого зневажливого сміху („Ти що це собі намріяв, шмаркачику?”), коли раптом чую:

– Можна... – і чорні двері її чорної хати зачиняються.

Рясна, ледь заторкнута намороззю, береза при в’їзді в парк видається мені, в непевному світлі фар, здійнятим у небо й завмерлим там першотравневим салютом...

Прапорщик Писанко лежить, заклавши руки за голову, відзначивши з’яву особистого водія, суворо підманює мене товстим, наче сосиска, пальцем:

– Де блендав?

– Ледве дотяг! – демонструю завбачливо вимащені руки. – Чи бензин десь перемерзає, чи що!

– А чого сяєш, мов бляха після асидолу?

Чорт, невже видно щось на моїй фізіономії? Либонь, що видно й то не дивно. Вона сказала „Так”! Вона сказала „Можна”! Вона НАВМИСНО стояла на порозі й чекала! Невже це правда, невже це зі мною? Чи ненавмисно? Просто з ввічливості? І „можна” сказала з ввічливості. Ні, я бачив її очі! Вони... вони не дивились на мене ввічливо, вони дивились на мене... на мене... Бля, як незвично вони дивились! Завтра я побачу їх знову! І очі й обличчя, і...

Доник, кухар, виділяє мені з розходу бляшанку нашого безцінного харчу, натужно ковтаю зернистий давкий „завтрак...”, дослухаюсь до балачок у казармі:

– Кинув її раком, – збуджено, голосним шепотом, ділиться враженнями Давид, – прямо над буржуйкою. Січеш: знизу пічка пече, згори я печу, вона крутиться, мов гадюка! Що, – кажу, – жарко? То набирай у рота води та бризкай – піддавай парку!

Сторожко озираючись у бік „офіцерської” сцени, слухачі давляться реготом.

– Ні, пацани, – просторікує з іншого боку довготелесий землячок Бос, – мені воно до гузна, що випивка, що глядки – я по м’ясному ділу. Вчора бабці одній тут картоплю перевіз від дочки, то вона мені такий полумисок щів насипала – ледве вмолов! Звісно, щі – воно не борщ, а все ж не наші „завтраки”!..

– Ходив я до однієї в Ростові, – це Калина, – богиня! Ну все, і тут, і тут, і скавуліла за мною, й пошваркотати було з нею приємно – розумна; одна біда: коли кінчала – робилася такою потворною, мене аж вернуло. Через те й кинув... Ну все, харе триндіть: упор лежачи і – дєдушка на масу. Не будить, не кантувать, при пожежі виносить першим!

Брехачі! З головою вкриваюсь шинелею – хутчіш, хутчіш повернутися спогадом до Лариси, до її чаю, до її чару... До її очей, її тепла... Там зовсім не так, як тут, у казармі, там наче вдома. Ні, навіть не так, хтозна як. Так мені ще ніде не було.