Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

– Нікому непокоїтись. Покинув він нас.

– Чого?

От нетяма! Хіба таке питають? Вона сумно всміхається:

– Хто їх зна, чого вони нас кидають, чоловіки...

І таким утомленим голосом це вимовляється, що я аж по кокарду проймаюся відчуттям провини за все наше товстошкіре та легковажне чоловіче плем’я... Далі їдемо мовчки.

– Незручно, але... – озивається вона вже біля села, – чи не підкинули б ви мене до хати, бо вже нерано, а мені ще доньку бігти провідати... Вибачте...

Радо зголошуюсь. Авто звично вимішує тванюку закручених темних закапелків, врешті зупиняюсь біля непримітної, карлуватої „ізби”.

– Скільки я вам винна?

Я виконав її прохання й це додало мені хоробрості:

– А от чаєм пригостіть, то й сторгуємось!

Мені вже не кортить випити, втім і чаю мені не хочеться. Просто продовжую гру.

– Що ж, прошу, – відповідає вона спокійно, а в мене тишиться чомусь серце.

Тужно вискають двері, заходимо. Хатні стіни – гладенький, ретельно припасований зруб, дощата стеля, посеред кімнати – грубка з широкою плитою та з кухонним причандаллям на комині. Під стелею в куті – ікона.

Тут господиня стає господинею: метушиться біля плити, припрошує сісти, бігає перевдягатись, раптом згадує, що ми досі не познайомились.

– Льоха... Ну, Леонід тобто, – відрекомендовуюсь знічено.

– Лариса, – всміхається.

Тепер я можу розгледіти її краще: не така вже й товстуха, пухкенька просто, й носик як носик, і блакитні очі не бездонні, але приємні й лагідні; овал обличчя обрамлює простенька „вчительська” зачіска русявого волосся. Й уся вона якась домашня, скорше вже вихователька дитсадка, ніж „училка”.

Сидимо навпроти одне одного, п’ємо чай, не магазинний („даруйте, грузинського саме нема, вчительська зарплата, знаєте...”), а настояний на якомусь загадковому зіллі. Її очі дивляться на мене задумливо, допитливо й трохи сумно.

– Колишній мій пив, – розповідає. – Ох і пив! Тут усі п’ють. Мужики всі й баби майже всі, то я й терпіла, – зітхає. – Тетянка, донька наша, хвороблива дуже, їй і харч добрий потрібний, і догляд, і вітаміни. А він, що сам не працював ніде, то ще й мою зарплатню пропивав. А то сережки якось украв і обручку та й подався десь у Михайлов, до такої, шепнули люди, як і сам. Як з таким мужиком, то ліпше самій...

– Знайома картина, – киваю головою. – В мене старий теж не подарунок, то знаю... А де ж ваша Тетянка?

– В мами. Там худібка, а їй молочко сиродійне корисне. Я провідую ходжу щодня.

– Велика вже?

– Шість годочків.

– Гм, і моїй Натці, сестрі, якраз шість.

– Яка вона в вас, гарненька?

– Препаскудна! Маленьке шкодливе щеня! Так і слідить, аби капость яку втнути: то шнурки мені з кедів витягне, то колесо спустить у велосипеді, навіть піддивлялася, було, коли я купався!

– Правда? Ви її, сподіваюсь, не били?

– Що там бити! В ту кістячину й не влучиш!

Вона щось розказує, я дивлюся в її сяйливі, співчутливі й такі, що самі не відмовляться від співчуття, очі та відчуваю, як звідкілясь ізнизу, десь аж від кінчиків пальців ніг, підіймається мною незнана досі, парка, невагома й трішки ніби солонувата хвиля. Помалу, нечутно підіймається й водночас невпинно. І сповнює мене всього. Мені так гарно сидіти перед цією, старшою за мене, незнайомою власницею погідливого теплого погляду, так хороше чути її м’який голос із незвичним для вуха, трошки навіть кумедним місцевим „о”, я ніби загіпнотизований; мені приємно й мені більше нічогісінько не треба. Навіть доторкнутися до неї, як до жінки – не хочеться. Просто сидіти, просто слухати, дивитись... Невже десь, за мільйони безрадісних кілометрів звідси, існує прапорщик Писанко, капітан Воровський, Юсуф, Калина?.. Я в це майже не вірю... Але вона повертає мене до дійсності:

Попередня
-= 11 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!