Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

– Ви в бік Стрілецьких? – Невідрадно киваю, все не полишаючи собі мрії про випивку. – От спасибі! Мені, взагалі-то, до Огибалово...

– Туди й кочу... – зітхаю.

– Правда? Оце пощастило! А то я вже не знала... Затрималася в „районо”. А вам нічого не буде... ну, цей напис?..

– Та пусте, відіб’ємося... В одну лунку двічі снаряд не влучає.

Хтозна, скільки їй років. Ніколи не знався я на тій мудрагелії – вираховувати жіночий вік. Можливо... ну, літ тридцять. Так, нічого, щоб аж надто... Простенька якась. І очі, як на мій смак, задрібні, й носик між пухлявими щічками закуций, і стану либонь не знайдеш – он яка гладуха. Та, власне, що мені? От чемергесу б знайти. Втім, зобов’язаний же я закинути вудку. Солдат, як не як, і везу пасажирку.

– В Огибалово живете?

Дивно, правда? Що не розгледів тебе зразу. Не впізнав. Не пізнав. Ще коли стояла ти в чоботях і мішкуватому картатому пальтечку й тримала піднятою руку. І ріденький воложистий сніжок дбайливо оздоблював твою чорну чоловічу шапку білим сяєвом. Як міг я бути таким сліпим, таким нечутливим? Адже ж з’явилася ти! А я кинув байдужо оком і ти мені навіть не сподобалася. Смішно! Ти зачинила дверцята, я рушив і уявлення не мав, що я вже інший, і все навколо інше й ніколи вже не буде таким, як було хвилиною раніше. І що гниловоддя довкола вже не гниловоддя, а розкішна, розбушована, пітна від жаги земна плоть; і що дощ уже не пісний і надокучливий, а таємничий, теплий, наче мамина колисанка; і що сніг вже не клейкий та дратівливий, а чарівний, тихий: незбагненне й нескінченне диво цього чарівного дивного світу, дивного, бо в ньому з’явилася ти: і мій дощ, і мій сніг, і моя земля, і мій прапорщик Писанко, й мій капітан Воровський, і моя служба, все... З’явилася, впала, мов та снігова крихта, мов дощова крапля, вродилася з вітру, з давньої безнадії, з затаєного до найглибших закамарків душі суму... Це ти розвиднила мені очі, це ти зробила мене чутливим, це ти повела кутиком уст і змилостивила мені всесвіття почуттів. Змилостивила, відкрила істину. Відкрила сенс життя. Тобто себе. Чому я не впізнав тебе одразу? Надто високим було громаддя... Та ти його здолала.

– Так. Учителька я. Не були в нас у школі?

– Ні.

Там тільки мене не вистачало. Я й досі побоююсь учителів!

– Ще довго возитимете?..

– Не знаю. Кажуть: тиждень-два.

– Подобається тут?

– Та... Вбого якось наче...

– А ви ж сам звідки?

– З України...

– Ну, з України, звісно... А ми це так от і живемо: твань, п’янь...

– Умгу...

Чого це вона тягне з тебе слова, наче обценьками? Ану сміліше!

– Поки дотеліжимося – споночіє...

– Ох, такий куций день. Спасибі, що підібрали, а то автобус пішов...

– Либонь і чоловік непокоїться? – ковтнувши слину, витискую „контрольну” фразу. Відчуваю, як спалахують мої вуха.

Вона якусь мить мовчить, потім промовляє захмарено, дивлячись убік, за вікно:

Попередня
-= 10 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!