Слава ЗСУ!

– А чому так? – продовжує пасажир. – Чому руський мужик, єді твою, хлебче, наче ото лошак після кобилиці? Хоч знать? А це, синку, інтересно, слухай! Ото, єді твою, як умирав Іван Грозний, а він, кажуть, трудно вмирав, то позбігалися до нього всі бояри, ну, дармоїди, словом, тогдішні – останнє слово царя слухати, звичай був такий. Понахилялись, єді твою, дослухаються, а він, бідолаха, відходив уже, та шепоче: „пить...” – води схотів, а те політбюро думало, що це воля його остання, та й загадало руському народу... цар, мов, велів... А його боялися всі, хоч і мертвого, з тих часів і пішло... Та й досі... А що, єді твою, красота: заробив – пропив! Коротше, є спиртяга. Ковтнеш?

Зупиняюсь. За майже півроку напівцивільного життя чого я тільки не перекуштував: і брагу, й недогон, і виготовлені з найнесподіванішої сировини вина, й найзагадковіших рецептів настоянки, а от спирту не доводилось. Навіть кумис лизнув якось на цілині – гидота! А тут спирт. Воно й не дивно: гнила продукція гнилого місцевого „сеге” тільки на перегонку й годиться, недаремно спиртзаводів тут, що боліт між їхніми куценькими вбогими полями.

Мужик простягає мені фляжку й (добра душа!) на закусь – половинку розкраяного яблучка. П’ю.

Розтуди твою й перетуди! Нутрощі, здається, вмить мертвіють від космічного холоду, забиває дух, баньки мало не викочуються з орбіт... Мужик поблажливо плескає мене по спині:

– Нафіга ж ти вдихнув? Закусить треба – тоді вдихати. Учиш вас, єді твою, учиш...

Сам він сьорбає з фляжки, наче то не вогненно-крижане паливо, а вода. На пропозицію повторити відмахуюся, зволожую стравохід четвертинкою кислої антонівки, хекаю...

Благополучно доставивши щедрого приятеля нашого командира в Матвєєво, завантажуюсь та тягну на Михайлов буряк. І кому вони потрібні, оті мізерні, навпереміж з ґлеєм, хвостики? На під’їзді до кагатного мене гальмує ВАІ.

– Ану-ну-ну, – принюхується блакитноокий жевжикуватий лейтенантик, щойно я зіскакую до нього з кабіни, – що, пив?

– Нічого я не пив, – не дихаю.

– Мене не об’єгориш. Ану права! Чого писок вернеш?

Одразу вирішую: хай там що, посвідчення не давати – шукай його потім! Нишпорю по кишенях, зазираю в кабіну:

– Нема. Чи згубив десь...

Літер буряковіє:

– Я тобі покажу: „нема”! Рота, взвод?

– Перша, – зітхаю. – Тут не збрешеш – за номером вантажівки вирахують ураз. – Взвод четвертий.

– А-а – капітан Воровський! Ну, чекай нас у гості. Ох капітан зрадіє!

Уявляю... Але права таки не дам. Посвідчення водія – єдине, що маю цінного, воно мені й на гражданці згодиться.

Розвантажуюсь, мляво згортаю з кузова лопаткою осоружне баговиння. Настрій – паскудніше не буває. За те, що не дав права, „сундук” із капітаном нічого не скажуть, ще й похвалять тихцем, а от, що попався... Писанко може й у кінобудку запросити, а там уже в залежності від стану... Все мені останнім часом... Напитись, чи що? Та де візьмеш?

Мию в калюжі, біля вагової, руки й рушаю назад.

А непогано було б. Напитись тобто.

На виїзді з містечка голосує жінка. Дверцята наших автівок прикрашає категоричний напис великими білими літерами: „пассажиров не брать”, але ми дружно ігноруємо ту засторогу, ризикуючи навіть попастися начальству, або ВАІшникам, а що – й драний карбованець не завадить! Зупиняюсь.