Слава ЗСУ!

– Товаришу прапорщик!..

– Стать в строй!

Заповнюю собою єдине вільне в щільній лаві місце.

– Ну Гайд, ну флегмат, – чую позаду чиєсь роз’яріле сичання. – Ти труп, до ранку не доживеш, поняв?

Писанко гавкає: „Струнко!” та понуро човпе доповідати капітанові (виявляється, тому набридло мерзнути надворі й він пішов, ліг собі в клубі), що особовий склад на місці, за мить визирає:

– Розійдись!

Важка, шкарубка наче терпуг, долоня хапає мене за шию, штурхає, чую знайоме верблюдяче гугнявіння:

– Дуй-дуй, с-салага, я твоя мама імєл! Січас тебе...

Заштовхують за ріг, оточують мовчазним півколом. І одразу удар, і ще... Юсуф відводить душу, як хоче. Ще й перед глядачами. Он Соччина ногата постать, он Федя Самітов, он Гудумак, Зубарєв. І навіть Кузя, й навіть Вася Чорний... Вони мене судять. Всі. Мені в роті вже кров, мені вже забило дихавку, мене вже хряснуло потилицею об цегляну стіну, мені вже різонуло під ребра... Втім упасти не дають – болото. Жаліють. Суд суворий, але справедливий. Тільки... за що? Я ж просто метелик, просто знайшов собі квітку та п’ю з неї нектар – і мені добре й їй. І якщо, попри погрози, я таки побачу завтрашній день, то знов полечу...

В казармі я ще отримую від Калини. І від Давида. Лише тоді падаю й укриваюся з головою шинелею. А вранці прапорщик Писанко заводить мене в кінобудку:

– Ти що, с-сикун?! Це я через тебе, наче молодий... цілу ніч?..

– От одного не допру, – ділився якось наболілим Попруга. – Начорта замполіт? Ну дивись: зампотех завідує технікою – ясно, зампотилу – тилом, начфін грішми, а нафіга замполіт – не пойму!

Дійсно, зрозуміти було важко, надто спостерігаючи за нашим ротним „політруком”: молоденький рум’янощокий купідончик-замполіт відверто нудився, не знаходячи, чи не бажаючи знайти собі бодай якої забави. Колеги офіцери те бачили й ставилися до нього з певною, сказати б, дражливою байдужістю, як ото до копійчаної накидки в магазині: ну нехай уже, мовляв, буде! Дехто підозрював, що замполіт мусів би опікуватись моральним станом особового складу, але хлопчака-офіцерика, чия шкіра на щічках не поступалася в ніжності дівочій, наш моральний стан турбував мало, з солдатами він взагалі не спілкувався, чим викликав у тих зрозумілу осторогу й підозру в нелюдяності.

Тим неймовірнішою виглядала пригода, що сталася назавтра по тому, як керівництво районної споживспілки, страждаючи либонь від напруги з виконанням плану, спустило на бідолашних огибаловців невситимого „зеленого змія”. Про те, щоби їхати на буряк, не могло бути й мови, взвод перебував у розташуванні, кілька солдатиків пиляли позмінно дрова, решта крутилися в парку, й саме туди (вперше!) попхався раптом замполіт!

А працювали ж не лише солдатики біля машин – у поті чола, зі справді військовою дисциплінованістю, „вкалувала” й Чебурашка! На відвідання намету КТП кожному спраглому відводилось рівно двадцять хвилин (за дотриманням розпорядку пильнував Окурок), черга була давно впорядкована й години роботи, а також обідньої та двох „технічних” перерв невтомної трудівниці солдатського тилу давно визначені. До речі, як я потім довідався, про будь-яку винагороду, окрім харчування „завтраком туриста” й менш ніж скромною (в самих голо!) випивкою ніколи в переговорах з безкорисливою солдатською подругою не йшлося – сіромашна мозолилася фактично „за інтерес”! І от саме до шатра поліз раптом замполіт! Окурок і оком не встиг кліпнути!