Слава ЗСУ!

Подальше стало відомо з розповіді Валієва, якого доля закинула тієї часини до центру подій: „Вона лежить – я над нею, хекаю. Пикою до лазу. Раптом відхиляється попона – замполіт! Я вилупився на нього – він на мене. Мовчимо, мовчимо, а Чебурашка раптом як верескне: – Ану злиняв отсюда, салага! Віш – зайнято! – Тут лейтенантик щелепу підібрав, – Мда, – белькоче, – красота – ето страшная сіла! – І змився!” Всі бачили, як купідон у погонах тихо вирачкував з намету й залишив автопарк, перебуваючи здавалося, в стані глибоких роздумів.

На те, аби вдягнутися, солдатові дається сорок п‘ять секунд. Чебурашку вдягли в запасне Окуркове „хебе” за тридцять. Ще через десять її вже вели, оточивши щільною ватагою, з парку, новоявлений „сержантик” тупав усередині, насунувши шапку на очі. За дві хвилини жодних ознак перебування на військовому об’єкті сторонньої особи не винюхав би й найдоскіпливіший нишпорка. Але ніхто нікого не шукав. Замполіт не „заложив”. Ані звуку, наче язика ковтнув! Це було потрясіння!

Цього дня ніхто нікуди не виїздив. І я, зрозуміло, не можу поїхати до знайомої мені вже до дрібниць і жаданої до дрожу хатинки, тому логічно вирішую йти пішки.

Одинадцята ночі. Підрозділ неспокійно спить.

По тому, як минули перші, шалені місяці служби, коли падав, висотаний за день, у будь-якому місці й засинав мертво, мене почало навідувати неспання. Армія – дивне утворення ще й тим, що тут ніколи не залишаєшся сам. Ні вдень ні вночі, навіть у сортирі, навіть у лазні, ніде. А людина ж таки відчуває час від часу потребу в усамітненні. Принаймні, я відчував. Бувало, лежав, прислухався мимоволі до звичних звуків нічної казарми й не спав. Щось не дозволяло заснути в товаристві близько сотні собі подібних, які риплять пружинами, хропуть, тихо матюкаються, охкають та подають інші ознаки свого одноманітного військового буття. Табунне існування мене дратувало.

Ось і тут: праворуч кумедно похропує Бос, по інший бік мурмотить крізь сон Федя Самітов, тихо стогне Зубарєв, на сцені важко пухкає прапорщик Писанко, куняє, скоцюрбившись біля грубки, Бек – черговий. Але сьогодні вони мені спати не заважають. Тихенько, не висовуючись із-під шинелі, звільняюсь від білизни (Вона вжахнулась: „Боже, що це на тобі за кальсони!? – Це не кальсони, – відказав я поважно, затуляючи долонею чималу діру на сідниці, – це спіднє радянського воїна!”), надягаю на голе тіло „хебе” й уже на нього – білизну. Все, можна рушати. Лінькувато встаю, пірнаю ногами в чоботи (онучі за пазухою) та, позіхаючи, човгаю до дверей. А що, в туалет захотів! Відійшовши на кількадесят кроків від клубу, знов перевдягаюсь, можна було б і так, та ще перелякаю когось, подумають – привид! В путь!

А місити багняк чобітьми куди важче, ніж колесами „шістдесят шостого”. І йти довше, ніж розраховував. До того ж я заблукав, утрапив не в той завулок. Вертався, чалапав знову, відбивався від осатанілого собацюри...

... Знов разом. Ми скучили одне за одним, начеб не бачилися тисячоліття. І, наче бачимось уостаннє, стискаємо одне одного в обіймах до знетями. Вона моя, ця теплина, ця сяйність, ця пожадливість, ця волога, цей віддих, цей шепіт, цей стогін, це щастя, це забуття... Як хочеться, щоби так було завжди! Щоби не треба було залишати цієї п’янковитої оселі, кудись квапитись, когось боятись. Щоби не минав цей студений, просякнутий вогкістю, жовтень, щоби не тонули в безвісті роки, щоби ми не старіли. Щоби будь-якої миті я міг торкнутися цього раю, цього нескінченного й ненабридливого блаженства. Як страшно, як нестерпно усвідомлювати, що колись це закінчиться, вже не колись навіть, а зовсім скоро закінчиться. Як це немилосердно. І як неминуче.