Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

Я повернусь. Ну певно – повернусь! Через рік, після дембелю. Хоч вона й старша, мені байдуже; мені до гузна, що подумають люди, що скажуть. Аби лиш це не минало. Ніколи. Бо таке, як оце зі мною, буває з людьми дуже нечасто. Таке трапляється з одним на тисячу, на мільйон. Таке не трапляється майже ні з ким. Це на мене, хтозна за яким незбагненним Божим промислом, зійшов цей посвіт, цей трепетний хміль і не знати, як я буду за це розраховуватись!

Вона розказує мені про Бога:

– Ні, ти не смійся. Ти ще зовсім юний і тобі невтямки: Бог, це не те, що сподівалися побачити на орбіті, але так і не побачили космонавти. Бог в нас самих. Бог, це наша совість, наше милосердя, наша неспроможність до зла. Розумієш?

– Не дуже. Для мене Бог – це бородатий дід на карикатурі. Лисий і з таким кружалном над макітрою.

– Не кажи так. Бог, це любов. От ти мене любиш?

– Люблю!

– То уяви, що я – тобі Бог!

– Оце інше діло – ти мій Бог! З цієї миті я віруватиму в нього до смерті!

І люблю я його до смерті, свого неперевершеного Бога-Ларису. Теплого, солодкого Бога. Щоразу вона відкриває мені нові глибини, нові тайни, дарує нові відкриття. Спершу я хапав їх пожадливо, нерозбірливо, а зараз вивчаю доскіпливо, пильно, наче справжній натураліст. Боюсь не помітити бодай наймізернішої цяти. Все, все тут моє: округлості й западини, освітлини й напівтіні; і ця усмішка, й це розуміння, і ці подушечки пальців, і маленький, золотий а чи позолочений, хрестик на ланцюжку, либонь єдина її цінність. Аякже – Бог! Один Бог та один вірний. І нікого більше!

Але навіть побачення з Богом колись закінчуються й ми злітаємо з позахмар на землю. Злегка пришерхло, згори нечутно сиплеться сором’язливий сніжок. Вона проводжає мене до хвіртки:

– Сніг. Скоро зима й Новий рік. Ти любиш зустрічати Новий рік?

– Люблю, – брешу. Терпіти не можу це дурне цілонічне безсоння з дурним цілонічним об’їданням та обпиванням.

– І я. Падає торішній сніг, так чарівно! Ми з Тетянкою виходимо надвір, підставляємо долоні й рахуємо: кому першому впаде п’ять сніжинок.

Який вона Бог? Вона наче дитина. І наче мама. Й наче єдине в світі стійбище... І як я обходився без неї, як витримував? Я, здичілий від нелюбові!

– Завтра знов?

– Питаєш!..

– Тобі либонь дістається за ці відвідини...

– Та нічого. Скажи краще, як будеш без мене?

– Завтра багато уроків.

– Яких уроків?

– Смішний, я ж вчителька!

– Забув! Ми наче з’ясували, що ти Бог...

– Ох Бог, Бог... Іди вже, передсвіт скоро...

Хто це там сказав, що найголовніше бачиться серцем, Екзюпері? Чого ж воно мовчало, моє нерозумне п’яне серце? Чого не волало, чого не рвалося на шмаття від болю, від безпорадності, від передчуття скорої порожнечі? Не бачило. Засліплене, заколисане. Як швидко призвичаїлось воно до блаженства. Як швидко вмерла в ньому осторога, відчуття сутності. На біса йому сутність, коли поруч була фантастика на ймення Лариса! Не бачило. А твоє? Відчувало? Чи вже знало? Може оглядала мене з тихим сумом, прощаючись, згадуючи миті... закарбовуючи... Чи й не закарбовуючи – подумаєш... Ні, не можу в таке повірити. Ти б не змогла. Я б відчув. Не серцем вже, а чорт його зна чим відчув. Вважатимемо, що ми були просто захмелені. Від палу. І серця наші були захмелені. Й свідомості наші. Вважатимемо так. Так легше. Ми поцілувались тоді насамкінець коротенько вже біля хвіртки. І то насправді був наш останній поцілунок. І з тієї миті почалося для мене колишнє. Те, що вже не вертається. Мов торішній сніг. А Екзюпері... Може він помилявся?

Попередня
-= 21 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!