Слава ЗСУ!

Біля клубу знов перевдягаюсь: „хебе” натягую на тіло, а спіднє – зверху. Тихенько заходжу.

– Гайденко! – від несподіванки здригаюсь. Прапорщик! Лежить, прогнувши сітку мало не до підлоги, й манить мене до себе.

– Я!

– Ко мнє! Де був?

– Ну де – в гальюні стирчав!

– П’ять годин?

– Які п’ять годин! Он лежак іще теплий!

– Нагнись.

З-під коміра мого спіднього Писанко висмикує чорну, прикрашену крилатою емблемою військ зв’язку, петлицю. Так шарпає, що я ледве не падаю на нього згори.

– А це що?.. Ну Гайденко, ну салага, ну забурів! Спать, вранці підійдеш!

Йду. Біля грубки шкірить щурячі зубки Бек:

– Шо, самий хітрий, да?

Скотина!

Заснути не дозволили: перекрили шинелею кисень, стягли на підлогу... Добре, хоч довбли не чобітьми, втім важезні Юсуфові кулачиська завдавали буханів не надто милосердніших.

– Що, – чулося крізь сукно його важке сичання, – борзий став? Зарубай собі, гусяра, на носі: ще одна самоволка і я тебе вобще вб’ю!

Коли здер з голови шинелю, вже розвиднялося. В кінобудці чекав Писанко...

7

На мене покладено до біса важливе та відповідальне завдання: живим і неушкодженим доставити начфіна до кожного з решти трьох взводів нашої роти, аби він видав особовому складові зарплатню. Ну й вернутися без пригод назад. Оскільки всі чотири наших підрозділи розкидано мало не по всьому Михайловському району, це завдання на цілий день. Рушаємо.

Возити начфіна – робота-мрія. Сміхотун і баляндрасник він впродовж усієї подорожі розвеселяє мене нескінченними армійськими, й не лише, анекдотами, чи правдивими, чи вимудруваними байками про колег-офіцерів, а то горлає українські народні пісні, яких знає безліч, причому такі їх видозміни, що аж вуха від тих словес в’януть! Розважаємося, словом.

А розвага мені якраз до речі. Після нічної покари шпигає під боком, варто лиш поворухнути рукою, нидіє щелепа, тупо болить голова. Воно, власне, дрібниця, бо ж я справжній не тут, а там, біля неї; мені аби ТАМ не боліло – решту витримаю, а однаково ж нормально, коли тебе розважає, розважаючись сам, офіцер. І болить наче вже не так. Слухаю начфінові ляси, думаю про Ларису, милуюсь краєвидом.

Якось не помічав я досі краси навколишньої природи. Все мряковина, грязь. А сьогодні сонечко й берізки в насіяних доокіл іграшкових гайках наче вбралися на гуляння: білі, мовби вимиті стовбури, рясні сонячнолисті крони тихенько похитуються, наче журяться за чимось. За літом... Берези в цих краях скрізь: і праворуч і ліворуч – березова безбережність. Це ж десь тут неподалік народився Єсенін? Між гайків річечки, струмочки, болітця, все прегарне, строкате. От хати тільки в селах похмурі, це людина приносить у навколишню красу смуток, а сама земля чудова. Їхав би нею та їхав, милувався й милувався. І думав про Ларису. Це її край. Я вже й землю цю люблю, як Ларису.

– Біда з нашим замполітом, – не вгаває старший машини. – В нього, безкебетного, милоданочка – щодня листи відсилає. Кожнісінький день, уявляєш – о ненормальний! А це дивлюсь: никає, наче в багно тутешнє опущений. „На пошті, – питаю, – відмітився? – А він фізію верне: – Женщина, – каже, – то є найпіднесеніше й найчистіше творіння, але ж часами... яке воно буває відворотне... – аж тремтить, сердега, увесь. – Що, – питаю, – роги навісила?” А він лиш рукою махнув. Не офіцер – пацан, тьфу! Нічого, скоро збіжиться зі своєю зазнобою – з дня на день зриваємось! Чекаємо наказу сьогодні, або завтра. Все, можна сказати: відвоювались!