Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

Їдемо в інший край села, до тутешньої лазні. Їдемо й Писанко, на диво, не спить! Біля мийні „голуб’ята” вилазять.

– Жди! – обдаровує мене короткою командою прапорщик і, вхопивши в оберемок Чебурашку, зникає за великими дощаними дверима освітленого зсередини приміщення.

Жду. Жду довго. Зиркаю на годинника: перша ночі, друга... А Лариса лежить зараз сама в холодній постелі й думає про мене; вона не знає, що за два дні я від’їжджаю, що нам залишилося було всього три ночі й що одну Писанко в нас украв. Паскудник, крашанка тхнулий! Відпустив би, сказав коли приїхати, я б змотався до неї. А що, може взяти та й ломонути собі на Огибалово? Що цей кнур мені вдіє? Ну заведе в кінобудку, подумаєш – витерплю! Не стане ж він хвалитися, за яких обставин я його кинув! А ми мали би ще одну ніч. Одну, наступної він би точно мене вже не пустив. В кінобудку б укинув, а не пустив. Зціпити зуби...

Дрімаю, скоцюрбившись на вузенькій сідушці, думаю про неї: От якби долинули раптом сюди якимось робом її слова: лишай свого „прапора” та мчи до мене, помчав би? Помчав. Якби сказала: вбий, убив би? Вбив. Довгі-предовгі роки страждає людина, або просто скніє в порожньому сірому знебарв’ї, аби колись, невідомо коли та невідомо, чи й узагалі, отримати ту летючу мить блаженства. І якщо ти доп’явся розкоші – тобі нічого більше не треба, правда ж? Це вже все. Край. Не всі цього досягають. Не всім таланить. Ну перепхнеться Попруга, чи Вася Чорний у запаскудженому, закіптюженому наметі з Чебурашкою й що, отримають блаженство? Чорта! Вони й близько не підступляться до того, що відкрилось мені. Мені пощастило. Й сам не втямлю чому. Це мабуть якась помилка. Малося пощастить іншому, та пощастило мені. Я розкошую в блаженстві донесхочу. Варто лиш увійти мені до її хати, варто лише торкнутися її, лише глянути зблизька. А тоді притиснути, а тоді роздягти... Сто тисяч знесамовитілих нечестивців – яка це насолода – роздягати Ларису! Хіба й інші відчувають таке з іншими жінками? Бути не може. Це тільки мені... Ось плече, ось шия, ось груди, ось я ховаю в них обличчя... труся, наче писком кошеня... цілую... Опускаюсь на коліна... Перед нею... Обіймаю ці незрівнянні стегна, злизую з них терпкуватий жіночий дух... А вона ж усе знає, все вгадує: кожне моє бажання, кожен порух! Оце найнеймовірніше! Ми наче одне. Чому „наче”? Ми й є одне. Єдина плоть, єдина жага, єдине почуття. Залиште мене з нею до скону й мені анічогісінько більше не треба! Залиште, ну хіба я так багато прошу!?

Зашкряботіло в дверцята. Відчиняю.

– Шо, зємєля, спиш? – щуплявий, невиразного віку (всі вони тут щупляві, всі невиразного віку) мужичок.

– Умгу...

– А твоєму не до спання – на всю баню реве, як ревун, м-да. Гарно я їм натопив – я грубником тут.

– Хай реве.

– Наша Люба така, з нею й колода зареве. Глиґасу буш?..

– Бу...

– Ну то давай, – мужичок проворно залазить до кабіни, – а то я знаю, як воно: „сундучару” на глядки возить – сам служив! Стакан є?

Натужно пхаю в шлунок смердючу бурячиху, зажовую кавалком безформного кислого глевтяка. Сидимо в мороці, гуторимо, цідимо нудотний „ґлиґас”. Окурок би сказав: ляпота! Мужичок поринає в спомини:

– М-да, зємєля, армія – це, я тобі скажу, школа жизні, м-да! Переоценка ценностєй! Армія таке може!.. От у нас був випадок: числився в роті армянчик один із нічним моченедєржанієм, і як його в армію взяли такого? Він і в санчасті лежав і по госпіталях – дарма. Медицина, казали, тут безсила! Шо з ним робить – ніхто не знав, думали вже на комісованіє подавать, м-да, а поки документи, те-се – в роту вернули. А в роті кому ж охота випари, понімаєш, аміак нюхать, то ми його за однісіньку ніч оздоровили, куди тій медицині! Питаєш як – елементарно! Вночі щокожні п’ятнадцять хвилин до армянчика підходив днювальний і будив того в туалет. І моченедєржанія наче не було, о! Він, правда, дезертирував потім, бідолаха. Аж у Єревані догнали... М-да, армія – це тобі, брат, сіла!

Попередня
-= 24 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!