Слава ЗСУ!

Остання ніч у клубі. Сцена порожня, з нами тільки прапорщик Писанко. Солому з матрацників висипано, лежимо на голих нарах, мостимо під голови речмішки. Хлопці шепочуться, перетираючи огибаловські пригоди, шкіряться, згадуючи Чебурашку, хтось намагається востаннє запустити „Белую черемуху”, та прапорщик забороняє : „Спать!” Тільки я нічого не згадую...

– Лоьха, – легенько торсає мене за плече Кузя. – Там до тебе, гм... відвідувач.

– Який відвідувач у чорта?

– Йди, йди, побачиш. Там, біля машин стоїть.

Вона.

– Це я...

Бачу. Але чому? Я ж із м’ясом... і з кров’ю... Мовчу. Розгублена, схвильована. Чужа? „Ні! – кричить щось у мені, волає нелюдським ревом. – Це вона, вона!” Але ж я не можу вже до неї доторкнутися й від цього там, у мені, лементує та пеком пече ще нестерпніше.

– Оце таке... Й ні до кого більш... Я знаю: просити тебе, це якось... але ми ж... ну... не чужі... Ніби...

Вона. Ті ж таки очі, ті ж вуста... Нащо, нащо зустрів я її тоді біля бурякопункту, в цьому ось картатому пальтечку й у цій ось чорній чоловічій шапці, нащо? Якби цього не було, не стояла б вона зараз переді мною та не труїло б так мені в грудях і не палило, й можливо... можливо в мене б навіть... із Чебурашкою. Пізніше. А що, в Кузі ж вийшло.

– ... раніш не було, кинулась до голови – того десь нема, а так тільки ваші машини з цієї багновиці виїдуть, от я й...

– Що?

Вона ще розгубленіша та схвильованіша:

– Ну ж кажу: мій... вени розітнув... Я дорікнула, щоб не пив, він пообіцяв, присягався, та... не встояв. Шуряк прийшов... Ну й із того, що слово порушив... Ти не думай, так він нічого, й до Тетянки... а от. Треба в Михайлов, негайно, бо тут... а більш нікому. То чи б ти не зміг?.. Треба скоро, там поперев’язувала, а однаково...

– В Михайлов? Але ж... Я всього лиш солдат... – тепер уже я розгублено розводжу руками.

– Я думала: або до тебе, або до вашого командира, я його хоч і не знаю, та то...

Я уявляю, як прапорщик Писанко вилапує її своїми дрібненькими квасолинами-очицями... Власне, хай вилапує, мені що. Вона ж мені вже чужа й спогади про неї я... Нехай собі йде до Писанка; той, правда, навряд чи дасть машину: завтра о шостій виїзд і відряджати в ніч авто... Та й не має він такого права й пасажирів нам возити заборонено! Хоча, мені що, вона ж чужа. Нехай просить своє сільське начальство, нехай „скору” викликає. Мені однаково... І завжди, завжди я дозволяю себе вговтати, такий глевтяк...

Вона мовчить. І дивиться на мене благальними винуватими очима. Я забув. Я все забув. І її обійми, і її шепіт, і її любощі, і її тепло, все. Ніби й не було. Ніби привиділось. Забув, забув, о Боже, забув... і ті її обійми, й той шепіт, і тепло її нещодавнє, котре в мені ще не вичахло... І дрібненькі очиці-квасолини прапорщика Писанка. Як вони її мацатимуть...

– В Михайлов?

Чорт, і чому я такий м’який, такий поступливий, завжди дозволяю себе вмовити!

КТП немає й нікому контролювати мій виїзд і ніхто мене не бачить. Чи бачить – нехай. Та ще й везу, попри заборону, пасажирку. Паливний бак повний, стукотить щось, перекочуючись у кузові, а – це ж безцінні припаси нашого прапорщика!