Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

Викликаний на середину вичалапканого плацу Баумгертнер-Маланець – саме втілення каяття: низько похилена голова, зсутулена спина, пальці винувато бгають новеньке, акуратно випрасуване (і як примудряється в цьому болоті?) „хебе”. Капітан Воровський починає з відданості комуністичним ідеалам, а це означає, що стовбичити нам довго.

Ми мусимо усвідомлювати... й високо нести прапор... і бути гідними пам’яті... справа Партії та Радянського уряду... під керівництвом Генерального секретаря... й наше завдання... з честю... на передових рубежах... п’ятирічку... соціалістичне сільське господарство... плоть од плоті... але деякі... інколи... несвідомі... Маланець хилить голову нижче, помалу соває чоботом, аби з калюжки, що натопталася під ногами, збігла вода.

Йому нічого не буде. Він знає. Маланець не є матеріально відповідальною особою. І ми знаємо. Й командир взводу, гладкий, малиновий, мов погони на його шинелі, прапорщик Писанко знає, і командир роти капітан Воровський знає. Бензин спишеться – не таке списувалось. Але капітан говорить і говорить. Прапорщик Писанко важко тупає з ноги на ногу, його чоботи тонуть поступово в мокравині. Офіцери ротного управління бігають по черзі до туалету й чистять поодаль, біля відкритої всім вітрам умивальні, зуби. Молодий, рожевощокий, схожий на підлітка-купідона, замполіт відважно розтирається рушником до пояса; хмуристий, мовчазний зампотех задовольняється лише кількома пригорщами крижаної води в лице; хворобливого виду, але веселої вдачі начфін взагалі, здається, ігнорує водні процедури. Розвод їх не стосується, просто ротне управління розташували при нашому взводі в Огибалово. Всі мешкаємо в обладнаному під казарму клубі, солдати в залі, на власноруч виготовлених нарах, а офіцери й прапорщики – в рипучих ліжках на сцені. Казарму укомплектовано грубкою, до якої підкладає дрова черговий, і старосвітським програвачем, котрий працює лише на одній швидкості. Більше нам, утім, і не треба, бо до програвача додано одну єдину платівку, з неї Анна Герман своїм неймовірним голосом щовечора повідомляє нам, що „Белая черемуха душистая снова расцвела в моем саду…”

Офіцери вмиваються, а капітан усе торочить: Він за нас візьметься... він напише нам такі характеристики (на біса мені його характеристика?)... й він ніколи не дозволить... а якщо ми... якщо негайно... то він сам... ну а прапорщик Писанко особисто (прапорщик вже не тупає, а стоїть непорушно)... і, незважаючи ні на що...

На гребені клубного даху всідається велика сиза ворона й, витримавши нетривалу, сказати б, ефектну, паузу, починає нахабно крукати. Те крукання дивно збігається з ритмом капітанової промови й ця обставина викликає чийсь притамований смішок. Капітан замовкає, кидає спершу на підрозділ, а тоді на птаха гнівний погляд і залишає нас врешті на безпосереднього командира.

Прапорщик Писанко не капітан. Цей нічого не говорить ні про справу партії, ні про виконання п’ятирічки. Метода в нього інша. При потребі „кусок” просто заводить порушника військового статуту, або його, прапорщика Писанка, спокою, до кінобудки й банально б’є там сердегу своїми велетенськими кулачиськами. Вчора ввечері Маланець отримав уже своє. Тому сьогодні спокійний.

Прапорщик оголошує наряд: усі вільні від буряковивозки відряджаються сьогодні на заготівлю дров. Командир – сержант Шебек. Водій, – Писанко перемацує припухлими, схожими на червонясті квасолини, очима шеренгу й зупиняє погляд на мені. Коли мова йде про водіїв, він завжди зупиняє на мені свій погляд – я його особистий водій – водій командира взводу. – Рядовий Гайденко!

Попередня
-= 3 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!