Слава ЗСУ!

– Ляпота, бля! – закіптюженим нігтем чухає носа Окурок. – Мені купу дров і соточку до вечері, то я тут, бля, до дембеля б квохтав!

– Та ще, аби чебурашку під бік! – мрійливо додає Кузя. Розімліле ластовиння на його щоках виблискує в жовтому світлі гаски крихітними росинками.

– Яку чебурашку? – не в’їжджає сонний Окурок.

– Ну-у... – Кузя зображає в повітрі велетенські вуха мультишного Чебурашки, а потім робить рух, ніби рвучко притягує їх до себе.

– А-а! – регочеться Кортнєв. – Чуєте, бля, пацани, верз Шебек: прикотила тут до Іванькового якась профура, з Москви, буцім, витурили. То ми хочемо її, бля, сюди! Тільки чим заманиш!?

– Пізно, – кидаю байдужо. – З дня на день знімаємось і: „прощай, немытая Россия!..”

– Триндьож! – мотає кумполом Кузя. – Я чув, балакали Писанко з капітаном: іще тижнів зо два стоятимемо. З Огибалово буряк треба вивезти, а тоді ще й з Іваньково.

– Аякже, – махаю безнадійно рукою. – З цього багновища вивезеш! Я за другим ходарем ледве з площі виповз – місиво по ступиці!

– Дві ходки? – дивується Кузя. – То ти в нас, Льо, стахановець! Я одну ледве відтяг, так, аби товарку Маланцеві здати.

– Треба ж убивати якось час, – виправдовуюсь.

– О, – пожвавлюється Окурок. – Слухайте, бля, хохму про Маланця: кинувся сьогодні Писанко, либонь із похмелюги, ємності з бензином ревізувати, а сімсот літрів пального наче, бля, хто сьорбнув! То він сіромаху Баума ледве в грязь не увігнав, наче гвіздок – по шляпку! А той, бля, в груди себе гатить: не брав, не знаю, мать злили! Казав я йому: тихіше ти з пальним, а Маланець: „Війна буде – спише!” В бідного прапора, як він замірювання зробив, замалим серце не стало!

– Гляди, – кривиться Кузя. – В такого стане.

– Ясно – Маланець, – хмикаю. – Тому, що не дай – усе проп’є.

– Прогатить, – погоджується Окурок.

– Просадить, – підтримує загальну версію Кузя й, хитро підморгнувши, продовжує: – Я навіть знаю кому. Може бачили: „Запорожець” тут за клубом, у мужика в дворі стоїть? Був я оце днями в нього, привозив дещо. То там у сараї куди лиш можна горючки наллято! Всілякі бідони, каструлі, банки трилітрові, навіть у ночвах бензин! „Запор” струхне, а бензин лишиться!

– Маланцева робота! – регочемось.

– Ну, то... ще по бульці?..

Приємним заколисуючим плавом розноситься тілом горілчане тепло. Сьогодні мені гарно. Вчора, цієї саме пори, нудьгувався, застрягши всіма чотирма колесами, в превеликій гниловоді за Матвєєвим, спокусився трояком – перевезти тамтешньому клієнтові порося. Клієнт подався шукати трактора (задум майже безнадійний), в кузові монотонно рохкав підсвинок, а я сидів, щулився, пильнував, як засіває вітрове скло автівки невпинна мжичка, й страждав від своєї безталанності: і друганів путніх у мене ніколи не було, ні на „гражданці”, ні тут, і до дівки підійти хоробрості не вистачає, навіть на „калим” ось змотатися толком не щастить. І як воно в інших виходить, а тут, за що не візьмусь...

Клієнт добув трактора на диво швидко, але настрою те мені не поліпшило. Оце вклонитися Кузі...

На вранішньому розводі капітан Воровський відводить душу донесхочу. Йому їсти не дай – дай промову штовхнути, а тут така нагода. „Я, наче Фідель Кастро, – хвалився він якось особовому складу, – дві години можу без папірця виступати!” Капітан і зовнішньо схожий на славетного кубинця: грубі риси обличчя, рясні брови, тільки й те, що без бороди.