Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

НЕМАЄ СОНЦЯ

ПОВІСТЬ

Незнайомій пасажирці з-під

Михайлова у далекому

1978 році присвячую.

1

– Бгмгбдмд!

– Шо?

– Мгбгмдбд!

– Це ти, Кузя, по якому?

– По якому-по якому, гусь ти стрижений – по молокому! Питаю: будеш? – переходить Кузя на голосний змовницький шепіт.

– Тю, так би й звиздів. А що, є? Де взяли?

– Де, де... Місця тре знать. Коротше: чмир один московський „жигуликом” на малу батьківщину пер, та в твані втонув, а я витяг, ото й є. „Столична”! Давай, Льо, дрейфуй помалу до Окурка. Утрьох і репнемо.

Огузкуватий, схожий на здрібнілого солдата Швейка, Кузя аж міниться в передчутті насолоди. Ще б пак: добути в радіусі ста кілометрів „пальне” складніше, аніж золотий самородок десь поміж змішаного з грязюкою буряковиння, а тут ще й не якийсь калюкувастий „Агдам”, а справжня „столиця”! Я проймаюсь до Кузі почуттям поваги та вдячності – бути третім біля такої розкоші, то неабияка честь!

Задля конспірації нуджуся ще кілька хвилин у кабінці свого „шістдесят шостого”, хрумаю яблуко – вдаю, що оформлюю путівку; потім вилажу та, звично місячи чобітьми підступно замасковану сніжком багнюку, чвакаю до намету контрольно-технічного пункту. Конспірація не зайва: поруч Юсуфів „захар” й уся середньоазіатська складова взводу ґерґоче щось там по своєму, щільно згромадившись навколо задертого капота вантажівки. Якось Юсуфові стукнули, що я назвав його верблюдом (точніше, його кордубата постать – щось середнє між кораблем пустелі й мавпою) і з тих часів він мене відверто незлюбив. Присікується чортів орангутанг на кожному кроці, з якою насолодою затопив би кулаком у його видовжену, позбавлену будь-яких ознак інтелекту, мармизу, та то... лише в мріях...

На виїзді з нашого польового, а точніше – „луговинного”, бо розташований на заплаві, парку височить рясна, розлога, вбрана в гнило-жовту листяну одіж, береза. Навпроти – шатро КТП.

В Окурка „ташкент”. Вкопана в землю буржуйка пашить – аж вишнева, життєрадісно тріскотять у її нутрощах дрова; класна річ, біда – сажу часто доводиться трусити. Від неодноразового повторювання цієї процедури шкіра на долонях і обличчі молодшого сержанта Кортнєва майже не одмінюється за кольором від шкіри того ж таки Юсуфа, ну відповідно й дражнило.

Не позаздриш нашим сержантам. Водіїв хоч дорога підхарчовує: то там щось перепаде, то сям, а сержанти „безлошадні”, тільки й виглядають, аби хто що кинув, повернувшись. Та ми їх не зобижаємо, надто Окурка – цей, бідолаха, незмінний черговий по парку. Другому, сержантові Шебеку, легше: він теж вічний черговий, але по розташуванню, а там і харчоблок, і офіцерня, то перебивається...

Сидимо круг буржуйки, печемо на її пахкій вишневій спині приморожену картоплю, насолоджуємося млосним теплом, котре розкочується густою хвилею від шлунку по всенькому тілу. Ось досягає голови...

Надворі вогко й незатишно. Паскудний напівживий протяг пхає долиною студений, наїжачений памороззю туман, понуро важніє під ним прямовисне віття самотньої берези по той бік гаражних воріт, а тут гарно. І на узгірок, до клубу, чи то пак – до казарми, квапитись нічого. Що ми там не бачили, „завтрак туриста”? То він уже так проснідався! Ліпше печена бульба.

Попередня
-= 1 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!