Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

– Все не спитала: там, удома, в тебе дівчина є, чекає?

– Дівчина? – вибухаю, відволікаючись від надокучливих тіней. – Яка дівчина? Нема в мене ніякої дівчини й не було ніколи!

– В тім то й лихо, – зітхає. – Ти мене стрів і вирішив, що я така одна. А це неправильно. Таких багато – ще знайдеш, а мене забудеш. Забувати не боляче, повір.

– Знаю, вже забув!

– То й добре, – знов зітхає. – Бо я все наче перед тобою винувата...

– Ні! – втома враз відсахується, наче й не було безсонної ночі. – Ти ні в чім не винувата, ні в чім! То все я. Ти ж попереджала, а я... Дурень... Все в мене не як у людей! Але, – ковтаю глевкий кавалок, – якщо раптом виявиться, чи раптом не складеться, то знай... знай...

Не слід було цього говорити. По тому, як вона відвертається, як невтішно зводиться до чола її долоня, розумію: не слід було. Але що я можу вдіяти? Й так стільки терпів... Вона відхиляє голову назад, розстібає ґудзики пальтечка...

– Боже, – полохається несподівано, – хрестик!

– Що?

– Хрестик, мій хрестик! Нема хрестика! Це він, він, сволоцюга, здер його, коли лапав мене тут своїми ручиськами! Поганець, сволоцюга: й обручку вкрав і сережки, так і вабить його до блискучого, мов сороку! Та те нехай, але хрестик! Це ж Тетянчин оберіг!

– Оберіг?

– Вона дуже слабіла й нічого не помагало – гасла моя свічечка. Але добрі люди нарадили в монастир поїхати, у Владимир. Я тихцем гайнула, щоб у школі не знали, сам ігумен мені цього хрестика висвятив і сказав ніколи не знімати його з себе, ніколи. І молитися щовечора до нього за Тетянку. І знаєш, їй одразу відпустило, на одужання пішло... А це ж тепер... Боже, негайно, зараз же треба вернутись! Але... Господи... Ти й так цілу ніч... Завтра в мене контрольна – після уроків полечу... Господи, бідолашна Тетянка! Чому, чому я така нерозумна, нащо я його прийняла! З ним он стільки клопоту, та мені будь-який клопіт заіграшки, а от хрестик... І нащо...

І нащо ти відчужила мене? – підхоплюю подумки. – Чи ти гадала, що я забуду тебе, щойно від’їхавши від цього хмурого забрьоханого села? Чому? Я ж присягався, я ж плакав... Погано, виходить, присягався, непереконливо... Втім, тепер уже однаково. Поїдеш до нього, відбереш свого безцінного хрестика, простиш... Раз же простила. І буде Тетянці батько.

Авто вона залишає мовчки. Бачу – хотіла щось мовити, либонь: „прощай!” Та чи подих перехопило, чи хтозна. Я теж мовчу. Вчепившись долонями в кермо й силкуючись дивитися не на неї. Негоже чоловікові виказувати свої почуття. Надто коли він усіх переконує, що їх, ті тристоклятущі почуття, забув. Навіть себе переконує.

Минає шоста ранку. Ще темно, та ось фари вихоплюють із чорноти вишикувані одна за одною взводні автівки, водії за кермом, усе готово до маршу. Попереду, як і належиться – командир. Розстебнута шинеля, шапка в руці, вимахує нею й кричить щось, важко сунучи снігом мені назустріч. Зупиняюсь, рвучко відчиняються дверцята, він висмикує мене з-за керма, наче кіт мишу зі шпари, в якій та марно намагалася врятуватись. Лечу в сніг, прапорщик хапає мене обіруч за груди й трясе так, що я ледве не вивалююся з бушлата.

– Ти!.. Ти... с-с-с-а-л-и-і-д-д-исбат! Клянуся – дисбат! От нехай тільки доїдемо до розформування! На два года зарию, згною! Вставай падло й розвертайся – ми вже на півгодини спізнюємось! А трибунал від тебе не втече!

Попередня
-= 30 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!