Слава ЗСУ!

За хвилину командирське авто вже стоїть на чолі колони, перш ніж рушити, прапорщик знаходить мить, щоб зазирнути в кузов. Побачене там його дивним чином розраджує й до кабіни взводний залазить умиротворений, майже лагідний:

– Ні, ніякого дисбату. Начорта той дисбат – я тебе просто вб’ю...

Рушаємо. Порядок розташування в колоні визначений іще на формуванні: одразу за мною котить Зубарєв, старшим у нього Шебек, далі Гудумак, за ним Попруга з Доником і з кухнею на буксирі, за Попругою Калина, далі Бос, Федя Самітов, Бек, Юсуф... У другому десятку теліжиться Вася Чорний, Валієв, Сочка, Маланець на бензовозі, замикає колону техдопомога – Кузя з Окурком.

– Перша зупинка в Михайлові, – промовляє взводний. – Бензину хоч до Михайлова вистачить?

– До Михайлова вистачить...

– Вб’ю...

Як не психував, як не шарпався наш героїчний командир, а непоборний загадковий інстинкт бере таки над ним гору: не минає й хвилини, як прапорщик засинає.

Колоною швидко не поженеш. Кочу потихеньку, розвидняється. Якось незвично бачити цю землю вкриту свіжими сніговими намітками; як славно сховали вони невикорениму, здавалося, брудоту й березові стовбури обабіч біліють на білому, мовби випрані; хатам тільки довколишніх сіл навіть сніг не в розраду, та величні церковні руїни зяють чорними провалами, наче старечі роти на знекровлених лицях. Я залишаю цю землю без жалю, залишаю назавжди. Мені ні до кого тут повертатись. Ось дістанемося розформування, Писанко запроторить мене до дисбату – яких іще земель не надивлюсь!

Михайлов. Зупиняюсь, не дотягши метрів п’ятдесят до перехрестя, прапорщик прокидається, незугарно вилазить із кабіни: чи не загубився хто, чи не відстав, поки він дрімав.

– Прибрав би хоч тут! – кидає. – Завів свинарник, гусяра!

Де він бачив свинарник? Втім сяк-так стираю ганчіркою пилюку, вилажу, витрушую гумового килимка з-під командирових чобіт... Що це?

А це хрестик. Золотий, а чи позолочений хрестик із розірваним ланцюжком лежить під килимком, либонь ТОЙ порвав, коли намагався її обійняти, а вона пручалася, сердилась. А може й справді хотів зняти, та згубив. До цього хрестика вона щовечора молиться за Тетянчине здоров’я. Й те допомагає. В крадіжці хрестика вона звинувачує чоловіка...

– Ну чого стоїш, наче штурпак? – повертається Писанко. – Машину заправив? Вантаж закріпи, вантаж! За вантаж я тебе, гада, сам задушу! Ось цими ось пучками!.. На роздоріжжі ліворуч і на Рязань! Швидкість та сама, дистанція та сама. Та прудче, прудче, не спи!

Рушаю, до схрещення залишається метрів сорок. Вона думає, що хрестика вкрав ТОЙ. Вона вважає його за негідника, навіть зарікається шукати донора. І коли б я, скажімо, написав... Чорт, я не знаю її адреси! На школу! (Двадцять метрів до перехрестя, голова прапорщика Писанка повільно, але невпинно хилиться на груди.) Не вийде – я й прізвища її не знаю! Приїхав би, просто приїхав би... через рік, через два... То можливо... Але Тетянка... Ну що Тетянка (десять метрів до перехрещення, прапорщик спить), я її навіть не бачив, таке ж либонь бісеня, як і моя люба сеструня. Лариса... Я б розбудив, розбурхав її почуття, я б її переконав, я б довів серйозність намірів. А хрестик? А що хрестик, ось візьму й пожбурю його за вікно, в сніг... Перехрестя. Виїжджаю на коловий рух, умикаю лівий поворот... а на закруті, на самісінькій клумбі, сидить навпочіпки, копирсається біля мотора сяючої в променях сонця, „Яви”, молодик; у куценькій кожушанці, шапка хвацько зсунута на потилицю, і як наважився виїхати в сніг мотоциклом, відчайдух! „Ява”... Ні, не критимусь я від неї з хрестиком, не брехатиму (вже раз брехав), і хрестика не викидатиму – хрестик потрібен Тетянці. А що ж? А нічого, просто треба його повернути. Чужа річ...