Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

Минаю рязанський поворот, спрямовую автівку тульським шосе назад. Колона дисципліновано прямує вслід. Я вже їду в зворотному напрямку, а вони до схрестя. Бачу зчудовані фізіономії Калини, Боса, Феді Самітова, Бека... Вони не тямлять, чому це ми повертаємось, але слухняно котять слідом.

А мені байдуже, хто там котить за мною слідом, мені начхати. З тої миті, як я вирішив, мене охопило невідане досі, пречудове, вітряне, прохолодне відчуття свободи. Я нікого не боюсь, я вільний у думках і вчинках. Ані прапорщик, ані Юсуф, ані хто інший не приневолять мене більше робити те, чого не хочу. Ось вирішив я повернути хрестика й повертаю. І нехай моя свобода, то свобода десантника, в якого не відкрився парашут, нехай... Незрівнянне відчуття! От якби ще вона була поряд...

А ось і видовжена мармиза мого добровільного „няня” Юсуфа пропливає повз за віконцем деренчливого „захара”. Не втримуюсь – нагороджую азіата зігнутою в лікті, зі стисненим кулаком, рукою. Від такої моєї витівки той мало не злітає з узбіччя. Тамую регіт – тихіше, тихіше! Їдь собі поволі й не провокуй ДТП, аби не прокинувся прапорщик. Я поверну хрестика лише за умови, що він не прокинеться, я й колискову йому співатиму, аби не прокинувся...

Він не прокинувся.

На місці нашого, вчорашнього ще, парку – лише береза. Он вона, сяє по той бік заболоченої місцевої річечки: всіяна інеєм, урочиста, наче церква, або наче смертник, котрого вивели на страту в білих одежах. А по цей бік – школа – довга одноповерхова, більше схожа на барак, будівля. Від шляху до школи кроків шістдесят незаплямованого ще нічим снігового простирадла, воно лише витіювато змережано тоненьким павутинням натоптаних дітворою стежечок. Звідусіль сходяться до школи діти й звідусіль в’ються путівці. Зупиняюсь навпроти одного з пішничків, миттю вистрибую з кабіни й поквапним кроком, майже бігом, прямую до школи.

Позаду глухнуть один за одним мотори, ляскають дверцята кабін, а ось і неминуче: долинає до мене щось середнє між останніми вибульками потопаючого й клекотом підстаркуватого чорногуза – це прапорщик. Я не озираюсь. Вже й від вогнища освіти помітили, що прибув до них, хоча й неозброєний, але справжнісінький військовий підрозділ: з’являються на шкільному ґанку спочатку діти, а затим і дорослі постаті – мабуть у школі саме перерва.

Виходять і виходять з відчинених дверей школярі, невпинно наближається ззаду засапане журавлине клекотіння... Я не озираюсь, я вишукую на присінку її. Нарешті! – Впізнаю картате, єдине либонь у гардеробі, пальтечко. Спершу вона стоїть з усіма, та ось... Упізнала! Збігає зі східців, робить кілька нерішучих кроків мені назустріч, озирається. Її гукнув отой невисокий череватенький чоловічок у темному костюмі з краваткою. Мабуть директор. Вона кидає йому кілька слів і знову йде. Ось вона вже майже біжить. З ґанку скочується директор та, злегка накульгуючи, кидається навздогін. Аякже, педагогічний колектив мусить знати, що відбувається!

Я теж біжу. Позад неї квапиться, накульгуючи все помітніше, директор, позаду мене все ближчає й ближчає тяжке, з присвистом і повискуванням, дихання та якесь, уже зовсім ні на що не схоже, схропування. Сліпучо сяє в променях випраного ранкового сонця сніг... Так незвично...

– На! – простягаю їй хрестика. – В кабіні найшов, під килимком.

Попередня
-= 32 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!