Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

– Боже!

– Що тут відбувається? – це директор. – Ларисо Андріївно, я хотів би знати...

А ось, відстав усього на два-три кроки, й прапорщик; боковим зором вловлюю його здійняту догори, широко розчепірену п‘ятірню, яка ось-ось досягне моєї голови й, безперечно, вмить розчавучить її, мов куряче яйце.

– Познайомтеся! – звертаючись до директора (прапорщикова долоня завмирає), киваю врятованою головою в бік командира, – це прапорщик Писанко. Ми сьогодні відбуваємо, ось заїхали попрощатися з дітьми, майбутніми захисниками Вітчизни!

– О! – не знає, що відповісти на таке директор. Утім швидко оговтується, вправно ловить завмерлу прапорщикову долоню й енергійно заходиться її трясти. – О, то звісно, це для учнів нашої школи... з огляду на патріотичне виховання...

На нещасного Писанка страшно глянути: без шапки, зіжмакана шинеля встреленим вовком сіріє на снігу кроках у двадцяти позаду, кітель розстебнутий, з грудей рветься гіркий хрип загнаного огира, квасолини-очиці ось-ось бризнуть крівцею. Та що мені прапорщик – надивлюся ще, повертаюсь до неї: притисла кулачка з хрестиком до грудей... Мені так кортить розгледіти вираз її очей, що в них? Якщо навіть і не любов, не пристрасть, то може... може там надія, обіцянка, просто жалість до мене, безкебетного, пропащого?..

Ні, хрестика я повертав не для того, щоб вижебрати заплату, нащо мені якась нікчемна заплата? Не винагорода мені потрібна – повів, сяйність, глибінь... Її повів, її сяйність... Ні, ніякого біса я не забув, і не забуду, і не вигризу з серця й нічого себе дурити. І не задля хрестика я повертався, хрестик – то лише зачіпка, і „Ява” – лише зачіпка; я повернувся, аби знов її побачити, сказати слово, зазирнути у вічі, а раптом там... Я й іще повертатимусь, ще зазиратиму, і знов ждатиму...

Сонце. Незвично яскраве для цієї воложистої місцини сонце сліпить і мені нічого не видно в її таких знайомих, таких огрійливих колись очах. Ось і прапорщик Писанко вивільняє вже з директорових рук свою здуту долоню, ось повертається до мене, ось позад нього, бачу (а скорше – чую): суне до нас, навпрошки, снігом, верблюдопідхожа Юсуфова персона, ось і директор уже, здається, тямкує, що тут не ті метелики...

Ну скажи ж, ну скажи хоч щось! Ну пообіцяй, що можливо, що колись... Не тепер, а колись, пізніше. Збреши, просто збреши! Залиш хоч промінчик цього незміренного всесвіту світла, який обернеться зараз для мене на ніч! Ну скажи, ну хіба тобі важко?

Але вона мовчить. Притисла кулачок із хрестиком до грудей, поруч директор... мовчить. І я нічого не можу прочитати в її очах.

А прапорщик Писанко вивищується вже наді мною мало не на півнеба, насувається наче дивом уцілілий, червонопикий, із ручиською-хоботом, мамонт... І всього кілька скоків залишилося Юсуфові...

Оце нормально, оце звично... Якась доісторична тінь... і доісторичний холод... і ніякого сонця... І ніякої любові... Тільки мжа... Тільки вітер – яке в біса сонце! Нема нічого... Й не було... То привиділось...

Там, де немає сонця,

Тануть примари-тіні,

Тихо, як ніч, конають

В вишуканім знебарв’ї.

Попередня
-= 33 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!