Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Немає сонця

Назад вертаємося з піснями. Вправно „підпушена” купа ломаччя виглядала б цілком пристойно, якби картини не псували розпорошені по всьому кузову, самі як дрова, доблесні захисники Вітчизни. „Ідьот солдат по гор-роду!..” – горлають ті нагорі, а ми з Шебеком в кабіні. Нам весело.

– А може вернемось, решту спустимо? – пропонує Шебек. – Ну його, того Писанка! – Регочемось.

В розташуванні „лісоруби” розлазяться по кутках тихо, аби не потрапляти на очі офіцерам. Втім не всі: Федя Самітов нахабно блює прямо на колесо мого „шістдесят шостого”, його одноплемінник, неповороткий флегмат Валієв спіткнувся й телепнувся круглою, наче місяць уповні, мармизою в багновицю, вирлоокий, хитрющий (у тверезому стані) молдованин Гудумак на все горло волає, що „там ще осталось” і вимагає продовження банкету. Зглянувшись над трударями, розвантажувати дрова виходять „свіжі” хлопці з казарми. Прапорщик Писанко спить готовий, капітан Воровський пиячить десь із місцевим головою, щасливим власником єдиного на все село всюдихода – УАЗика. Заколисуюче шелестить в голові і, відключившись, я падаю на нари...

2

Знову прапорщик Писанко затримує на мені свій, сивий після вчорашнього, погляд:

– Гайденко! Останься...

За особистим розпорядженням взводного Маланець заливає мені повні баки бензину, прапорщик натужно всовує на куценьке пасажирське сидіння свою неозору тушу, „На Стрілецькі Висілки”, – встигає буркнути назву кінцевого пункту поїздки й умить засинає. Бо я рушаю. В нього завжди так: щойно я починаю рух – засинає, щойно спинюсь – прокидається, рушу – знов засне. І „масуватиме”, скільки б я не їхав, хоч і цілий день. Вже перевірено під час передислокації. Отакий загадковий рефлекс!

Їдемо. Печінкою відчуваю, що чортів проноза нанюхав уже якийсь гембель. Точно! У Висілках заїжджаємо на обмежоване високим суцільним парканом дворище похмурого мугира, де я зливаю йому майже увесь бензин. Звісно – якщо Маланцеві можна... Навзамін мугир виносить із сараю п’ять чи шість ящиків великих, гарних, одне в одне, яблук.

– Зимові! – переконує він прапорщика. Той надкушує, чвакає, з виразом знавця, зеленою м’якоттю.

Вертаємось.

– Фрукту скинеш і мотай на буряк, – прокидається взводний у розташуванні. – До смерку ще дві ходки крутнеш!

Аякже! Осьо тобі дві!

Солдатики, котрі на ремонті, перенесуть Писанків приварок до кінобудки. Там у нашого командира не лише місце для екзекуцій, а й комора. За півроку мандрів неозорими гонами Союзу дбайливий прапорщик Писанко таки непогано пристарався: приховані у нього в „коморі” й сулійки з олією, і баклажки з медом, і клуночки з крупами лежать, і мішечки з борошном... А чого, прапорщик Писанко господар – усе в сім’ю!

Їду вантажитись.

На бурякопункті в Михайлові здибуюся з Васею Чорним. Вогненно-рудий, попри прізвище, Вася копирсається в моторі – заглух, ні гу-гу. На всенький бурякопункт линуть багатоповерхові Васині матюки, роз’ятрений украй Чорний погрожує спалити бісів гармидер на попіл:

– Треба ж, якраз сьогодні!..

– А що таке?

– Ха – ти не в курсі! Окурок із Шебеком притягли якусь чувіху, Чебурашка – дражнять. Там уже всим взводом деруть, на КТП! Калина перший віддер, тоді Шебек, тоді Окурок, тоді Сочка, за ним Гудумак. С-собака, моя черга за Доником, а я тут! Чо стоїш, глянь, може ти свіжим оком...

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!