Слава ЗСУ!

Лише за годину знаходимо причину, відкахикавшись, „гармидер” заводиться.

– Ну, погнали! – навіть не витерши руки, Вася всідається за кермо. – А хоч, я тебе вперед пущу? Бо це ж ти тепер уже після всіх полізеш. І після чурків...

Вася Чорний – хлопець справедливий. І за те, що я допоміг йому з машиною... Їдемо „додому”. Я відчуваю приємне збудження й тривожний студенець у животі – я незайманець.

В розташуванні зовні ніби, як завжди, а таки щось не так... Тиша! Звично захоплюється білою черемхою Анна Герман, але не чути перегукування, реготу. Всі якісь аж надто чемні, дисципліновані. Прапорщик Писанко ріжеться в карти з начфіном і раз-по-раз поглядає до нас у зал – відчуває, гад, що щось не так, а присікатись ні до чого! Калина лежить на своєму „дідівському” місці біля грубки й усміхається, наче задоволений існуванням, кіт. Чого б йому не всміхатись!

Вася зник, побіг з’ясовувати, як там з чергою; беру казанок, суну до дощаного кухонного навісу, над силу давлюсь остогидлим „завтраком туриста”. Добре хлопцям: Калині, Васі Чорному. Калина, хвалився, перебрав їх на гражданці донесхочу, Вася, той взагалі жонатий, дитина є, а мені...

Пригадався випускний... Тася стояла поруч, свіжа, збуджена... Щойно вона дозволила себе поцілувати, і пригорнути, й торкнутися крізь холодний шовк урочистої сукні грудей... І я злетів миттю десь аж понад пришкільними ялинами, й зробився дужий, і забагнулося негайно врятувати її від смертельної небезпеки... Але тут почулося знайоме дзижчання Вітальчиної „Яви”... І все зникло... Я пішов тоді й напився з хлопцями до блювоти...

Наче з-під землі виринає Вася:

– Ну де ти? Кидай своє їдло й дми туди! Я за нього домовляюсь, а він...

Ковзким схилом ізсовуюся в парк. Біля намету смалить цигарку Окурок:

– Хутчіш, хутчіш – люди ждуть! Двадцять хвилин тобі на все!

Приречено схиляю голову й залажу всередину.

Цього разу буржуйка не розпечена, але тут досить таки тепло. Горить незмінна гаска і в її світлі бачу, як збоку, спиною до мене, стоїть навпочіпки якась дитина. Щось хлюпає. Підмивається! – доходить нарешті. Й ніяка то не дитина – то вона! Стою вкляклий, зовсім не уявляю, що робити. Мені чомусь геть нічого не хочеться. Коли їхав з Михайлова, кортіло аж-аж! А тут... Виліз би, та й пішов собі, якби не Окурок за низьким брезентовим напиналом. Вона тим часом закінчує гігієнічні процедури, підводиться. Дрібненька, тендітна, довга солдатська майка сягає їй аж до п’ят. А під майкою нічого? Нагороджує мене сонним поглядом темних очей, влягається на розкладачку.

– Тебе як звуть, чорновусику? – голос у неї тонкий, прозорий. Зовсім іншим, за моїми уявленнями, має бути голос у „таких”.

– Льоха...

– А ти часом не збоченець? Бо тут був один попереду... а ми так не домовлялись...

– Ні...

Чорт, про що з нею говорити? – вереміється розгублена думка. – Про що взагалі в таких випадках із ними говорять? – Мої долоні вкриваються неприємним потом. – Про що!?

– Так і стирчатимеш?

Здригаюсь, наче від холоду, вимучую крок до розкладачки, обережно присідаю на самісінький її краєчок. Мов біля хворого.