Слава ЗСУ!

– Е, ти що, чорновусику, з целок? Я вже змерзла!

Щось невиразно мурмочу, вона бере мою руку своєю твердою холодною долонькою та кладе собі на стегно. Стегно теж холодне. Мені зовсім нічого не хочеться.

Не так воно має бути, не так! Має бути злет. Як тоді, з Тасею. Над ялинами, над хмарами, над чортичим. Має калатати серце, здійматися груди... І стегно в цієї якесь... ніби хлопчаче...

– Так, гвардійці, – продовжує вона вередливо, – ви або ворушіться, або несіть що випити, чого я качатимусь тут дурно?

– Зараз! – схоплююсь на рівні. – Принесу! – І кулею вилітаю з шатра.

Береза стоїть, безрадісно звісивши обважніле від вологи віття, ні вітру ні протягу – анішелесь. Вася Чорний з Окурком делікатно стовбичать поодаль, такої скорої моєї з’яви вони, вочевидь, не сподівались.

– Що, – підкочується Вася, – не вдув? – Я невиразно стенаю плечима. – Ні?

– Ну... мені... здається, в мене температура! – махаю роздратовано рукою та йду від них геть, мовчки здираюсь нагору.

Ну вас к бісу! Всіх! Усіх до одного! Це моє діло! Ну не знав я, про що з нею говорити!

Лежу, підібгавши коліна, вкрившись із головою шинелею. Поруч похропує, як завжди, Давид. Його черга завтра. Давидові дуже кортіло, щоб я поділився враженням і йому не сподобалось, коли я відвернувся й заявив, що б’ю на масу. Ну їх усіх!.. Та й нічого надзвичайного не трапилось, подумаєш! Може мені не хотілося. І справа навіть не в почуттях, які могли бути в мене до неї почуття? Просто не було нічого взагалі. Нічогісінько! Колись, як я поцілував Тасю, і злетів над ялинами, й над хмарами... ото було... А цю мені й цілувати не кортіло. І торкатись не кортіло. І я не знав, про що з нею говорити... Може слід було випити?.. Чи може вона просто не в моєму смаку? Сухе, нікчемне... Правда голос у неї... Але що голос! І взагалі, ну їх усіх... Всіх...

Хтось торсає мене за плече.

– Ну вас, ну вас усіх! Відваліть, не кантуйте!

– Вставай!

– Пішов нахум! Відстань! – Я розлючено тягну на голову шинелю.

– Підйом, гусь, перевірка! – велетенська Юсуфова ручиська шарпає мене так, що я ледве не злітаю на підлогу.

Нічна перевірка – геніальний винахід капітана Воровського. Особливо часто він послуговувався цією методою на цілині. Там стояли всією ротою й вистачало джиґунів, які пропадали в селищних молодичок щоночі мало не до третіх півнів. Аби покласти край розпусті, капітан надумав тоді оголошувати посеред ночі підйом і рота стояла вишикувана доти, доки в шеренгу не ставав останній із тих, хто запізнився. Топталися втомлені, злі, іноді годину, бувало дві, три... З’являвся останній з баболюбів, взводний доповідав ротному, що особовий склад на місці, й рота розходилася спати. Ніяких заходів щодо порушників капітан не вживав – виховну роботу проводили в наметах самі солдати. І чим довше тупцювалися вони під холодним казахським небом, тим довше й гучніше долинали тоді з деяких наметів приглушені відзвуки тусанів.

Вичовгуємо з натопленого клубу надвір, щулимось на колючому жовтневому „колотуні”. Сонні, роз’ярені. Якого біса? Пройшов би казармою, полічив. Тут же не рота, всього взвод – близько тридцяти „воїнів”. Ага, ясно: з того, якою дубовою ходою витупує командир насеред плацу, зрозуміло: наш ротний загачений сьогодні вище кашкета. Шикуємось. Сонний Писанко підганяє, він теж не в захваті від цих капітанових мансів, та що вдіє? Найліпше хутенько відрапортувати, що всі на місці й розбігтись. Але відрапортувати „сундук” не встигає – підмерзла, прихована нічним сніжком, калабатинка на героїчному шляху капітана стає для „Фіделя“ нездоланною перешкодою. Його чобіт ковзає на льодку, ротний змахує руками й гепається навзнак, із лускотом провалюючи потилицею кригу в іншій калюжці. Не втримавшись, хтось регоче. А що – однаково темно! Громіздкий прапорщик, наче квочка над нерозумним вилупком, тупає над дорогоцінною капітановою персоною, врешті гукає на поміч Шебека, вдвох вони з неабиякими зусиллями підводять капітана з землі й ведуть у клуб. Прапорщик махає рукою: розійдись!