Слава ЗСУ!

Рубашов завжди був переконаний, що ніхто його не знає так добре, як він сам. Живучи без моральних забобонів, він не мав ілюзій щодо феномена, який називався «першою особою однини», і не сумнівався, що цей феномен наділений певними імпульсами, в існуванні яких люди зізнаються не дуже охоче. Тепер, стоячи біля вікна чи завмираючи раптом на одній із цементних плит підлоги, він робив несподівані відкриття. Він відкривав, наприклад, що процеси, які помилково називаються монологами, є насправді діалогами особливого виду — діалогами, у яких один співрозмовник завжди мовчазний, а другий, усупереч усім граматичним правилам, звертається до нього займенником «я», а не «ти», наміряючись увійти до нього в довір’я і з’ясувати характер його намірів. Мовчазний співрозмовник завжди залишається мовчазним, невловимим, невизначеним у часі й просторі.

Тепер Рубашов довідався, що традиційно мовчазний партнер здатен теж говорити, часом навіть без приводу чи прохання. Його голос звучав по-новому і Рубашов прислухався до цього голосу зі щирим подивом. Прислухаючись, помічав, що його власні уста ворушаться. Не було в тому ніякої містики, навпаки — все мало конкретний характер і форму. Шляхом спостережень Рубашов поступово дійшов відкриття, що головну роль тут відіграє феномен, який протягом усіх цих років залишався німим, а тепер раптом заговорив. Називається цей феномен першою особою однини — «я».

Це відкриття поглинало його увагу набагато більше, ніж деталі недавньої бесіди з Івановим. Зрештою, він зразу вирішив, що над пропозиціями Іванова не варто гаяти часу. Було ясно — пропозиції Іванова він відкидає і ніякої участі в його грі не бере. З цього виходило, що жити йому залишилося дуже мало. Цей висновок і ліг в основу його рефлексій.

Про звинувачення в замаху на життя Хазяїна він теж не думав. Вважав це цілковитим абсурдом. Його більше цікавила особа Іванова. Коли той сказав, що їхні ролі могли б помінятися, то був, безумовно, недалеко від істини. Бо за своєю духовною біографією вони були близнятами. Правда, вони не вийшли з того самого черева, але їх живила та сама пуповина спільних ідей. Партійне оточення сформувало характер обох у найвирішальніші роки. Вони сповідували ту саму мораль, філософію, мислили тими самими категоріями. І сьогодні їхнє становище могло бути діаметрально протилежним. Він, Рубашов, міг бути слідчим і сидіти за столом замість Іванова, і той міг бути підсудним і нервово тепер поглядати на свого колишнього приятеля. І, швидше за все, Рубашов користувався б тими самими аргументами, що й Іванов. Правила гри, так чи так, були затверджені, зафіксовані. Допускалася лише варіація деталей — і тільки.

Стара звичка ставити себе на місце інших знову взяла гору. Уявив себе в ролі Іванова, побачив себе його очима, як бачив себе колись на місці Ріхарда і Малого Леві. Для Іванова він був на дні падіння і деградації, був тінню колишнього Рубашова, отож розумів і ту суміш ввічливості й зневаги, з якою Іванов його трактував. Під час допиту Рубашов запитував себе кілька разів: чи Іванов щирий, а чи грає лише певну стратегічну роль? Чи розставляє сильця, аби зловити в них Рубашова, як птаха, а чи намагається й справді показати йому вихід? Ставлячи себе на місце Іванова, переконувався, що той не фальшує. Іванов ставився до Рубашова настільки щиро, наскільки той ставився колись до Ріхарда чи Малого Леві.

Ці рефлексії теж мали форму монологу, але монологу, що плинув знайомим руслом: ота нововідкрита істота, отой мовчазний партнер залишався поза сферою рефлексій. Хоч завжди припускалося, що ця істота, власне, і є тією особою, до якої звернені всі монологи, вона залишалася й далі німою і її існування обмежувалось граматичною абстракцією на ймення «перша особа однини». Прямі запитання й логічні умовиводи не спонукали її до відповіді. Озивалась вона несподівано й без видимої причини і, на диво, під незмінний акомпанемент зубного болю. Її ментальна сфера, здавалося, була складена з таких різних і непоєднуваних частин, як простягнуті руки Скорботної Матері, коти Малого Леві, мелодія пісні з приспівом «Обернемось у прах», а також уривок речення, мовленого Орловою за певної оказії. Сфера її вираження теж була якоюсь химерною й хаотичною, наприклад: звичка потирати пенсне об рукав, бажання торкнутися білої латки на стіні в кабінеті Іванова, мимовільний порух губів, що підсвідомо шепотіли: «Я заплачу за все», — і якийсь дивний стан, в який впадав згадуючи.

Він намагався збагнути цю нововідкриту реальність. Щоб уникнути акцентування на першій особі однини, як і личить правовірному партійцеві, він перехрестив цю реальність на «граматичну фікцію». Йому залишалося жити кілька тижнів, і він відчував, як внутрішні сили підганяють його чимскоріш з’ясувати це, «продумати все до логічного кінця». Але терени «граматичної фікції», здавалося, починалися там, де кінчалися логіка й «обдумування до кінця, до остаточного висновку». Відчувалось, що суть цієї реальності — залишатися поза межами логічної думки, щоб нападати на жертву з тих недосяжних сфер несподівано, мов із засідки, і катувати її мріями й зубним болем. Весь сьомий день ув’язнення, тобто третій після допиту, Рубашов провів у болісному переживанні ще одного минулого епізоду, а саме: у згадуванні своїх взаємин із дівчиною Орловою, яку одного дня заарештували і невдовзі засудили до розстрілу.