Слава ЗСУ!

Інший випадок. Одна заарештована пожалілася мені на охоронців, що змусили її стояти перед дверима мого кабінету цілу ніч. Її ноги опухли й тремтіли, а сама вона виглядала геть знеможеною. Під час допиту вона заснула. Я розбудив її. Вона не тямила, де вона й що вона, щось почала белькотіти, а тоді заснула знову. Я ще раз розбудив її. І врешті вона призналася в усьому й підписала протокол, навіть не читаючи його, аби тільки я дав їй заснути. Те, що вона повідомила нам, було надзвичайно цінне: її чоловік мав захований кулемет та іншу зброю й намовляв селян до спротиву владі. Та найцікавіше, що вона прождала всю ніч перед моїми дверима через службовий недогляд мого помічника. Звідтоді я й сам почав заохочувати його до подібних недоглядів. Найупертіші арештанти вистоювали перед моїми дверима деколи понад 48 годин. Після такої підготовки вакса у їхніх вухах розтавала і вмовляти їх було дуже легко...

Двоє енкаведистів, що грали в іншому кутку їдальні в шахи, згорнули фігури й почали розставляти їх для нової партії. Третій, що спостерігав за їхньою грою, подався геть.

Упродовж усієї розповіді Іванов стежив за співрозмовником, немовби вивчав його. Голос Клєткіна був діловий, але очі, як і завжди, залишались байдужими.

— Подібного досвіду набули і мої колеги, — розповідав Клєткін. — Бо лише так можна було добитися хоч якихось результатів. А щодо приписів... Що ж, і приписів ми дотримувались: жодного в’язня ніхто не вдарив. Декотрим, правда, доводилось ніби ненароком бути свідками розстрілів. Це стосувалося найнепоступливіших. І таки допомагало. Або ще таке. З міркувань гігієни кожен в’язень щотижня мав відвідати лазню. Бувало, зимою з технічних причин зникала гаряча вода і в’язні мусили купатися у холодній. Тривалість купелі залежала, зрозуміло, від наглядачів. А влітку, бувало, вода виявлялася надто гарячою. Знову ж таки з вини наглядачів. Усі вони були досвідченими товаришами, і їх не треба було спеціально інструктувати. Усі вони чудово розуміли, що революція у небезпеці.

— Годі, — сказав Іванов.

— Ти питаєш, як я відкрив теорію «фізичного тиску», і я пояснюю, — виправдовувався Клєткін. — І пам’ятай: у жодному разі не слід забувати логічне обґрунтування цієї теорії. Інакше легко зробитися циніком. Таким, як ти. О, я, здається, засидівся.

Іванов спорожнив свою склянку і опустив протез на підлогу. Відчув в обрубку ноги ревматичний біль. Пожалкував, що взагалі почав цю розмову з Клєткіним.

Той заплатив за вино і, коли офіціант відійшов, запитав:

— То як буде з Рубашовим?

— Я вже сказав: залишимо його в спокої.

Клєткін підвівся, і його хромові чоботи зарипіли.

— Я визнаю його минулі заслуги, — сказав він. — Але сьогодні він нічим не відрізняється від того селянина, про якого я розповідав. Тільки стократ небезпечніший.

Іванов зосереджено глянув у незмигні очі Клєткіна.

— Я дав йому два тижні на роздуми. І впродовж цих двох тижнів ніхто не сміє його турбувати.

Іванов говорив офіційним тоном. Клєткін був одним із його підлеглих. Отож віддав честь, по-військовому повернувся й пішов до дверей, наповнюючи їдальню рипом своїх чобіт.

Іванов якийсь час сидів сам. Випив ще одну склянку вина, закурив і кілька разів глибоко затягнувся. Згодом підвівся і пошкутильгав до шахістів.

Після допиту умови життя Рубашова набагато покращали. Вже наступного ранку старий наглядач приніс йому папір, олівець, мило й рушник. Передав йому також купони замість грошей, відібраних при обшукові. Рубашов міг тепер замовляти собі цигарки й додаткові харчі з в’язничної крамниці.

Коли старий наглядач пішов, Рубашов попростував до вікна. Подвір’я вже було розчищене від снігу і група в’язнів ходила по колу. Перед цим в’язнів не вигулювали через снігопад. Лише Заяча Губа та його компаньйон виходили на подвір’я щодня, можливо, завдяки спеціальному розпорядженню. Щоразу, коли вони виходили на подвір’я чи повертались до камер, Заяча Губа дивився на вікно Рубашова. Цей погляд був такий виразний, що не лишалося жодного сумніву в його невипадковості.

Коли Рубашов не був зайнятий своїм записником, він завжди підходив до вікна. Годинами спостерігав прогулянки арештантів. Їх виводили групами по 12 чоловік. Вони шикувались по двоє, десять кроків між парами. У центрі кола, як вісь, стояло четверо конвоїрів, головним обов’язком яких було стежити, щоб в’язні не перемовлялися. Минало 10 хвилин і група зникала, на її місці з’являлася інша.

Перші дні Рубашов уважно вдивлявся в обличчя арештантів, силкуючись упізнати когось із знайомих, але даремно — не впізнав нікого. Зрозуміло, не жалкував. Та й не хотів зараз жодних згадок про зовнішній світ, не хотів нічого, що могло б відволікати його від основного завдання. А завдання полягало у тому, щоб обдумати все до кінця, до остаточного висновку, примиритися з минулим і майбутнім, живими й мертвими. З двох тижнів часу, даного йому Івановим, він мав ще десять днів. Упорядковувати свої думки він міг лише у записнику. Але це заняття вичерпувало його, і працювати з олівцем йому вдалося не більше двох годин на день. Поза цим його мозок працював без системи, але безупинно.