Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

— Це звичайна риторика, — не погодився Клєткін. — Людей, які б могли знести безмежний фізичний тиск, не існує. Принаймні я ще таких не бачив. Із досвіду знаю, що витривалість людського організму обмежена самою природою.

— Не хотів би я потрапити у твої руки, — жартома сказав Іванов, і, здавалося, нотка тривоги майнула у його голосі. — Зрештою, ти сам є живим запереченням власної теорії.

Погляд Іванова упав на шрам, що розтинав щелепу його співрозмовника. Походження цього шраму було Іванову відоме. У громадянську війну Клєткіна схопили білогвардійці і, щоб витиснути з нього потрібну інформацію, прив’язали до його щелепи запалену свічку. Через кілька годин червоноармійський загін порятував його, непритомного. Полум’я свічки випалило в щелепі глибоку борозну, але Клєткін не виказав жодної таємниці. Тепер він дивився на Іванова незворушним поглядом:

— Шрам? Це теж тільки риторика. Я не здався лише тому, що втратив свідомість. Коли б не це, я б напевно «заспівав».

Він надпив зі склянки й продовжував:

— Отямившись, я був переконаний, що повиказував усі таємниці. Але двоє червоноармійців, які потрапили у полон зі мною і бачили все, заявили, що я не сказав ні слова. Мені тоді дали ордена. Але навряд чи заслужено. Бо то був лише певний збіг обставин.

Іванов теж відпив зі своєї склянки. Протягом усієї розмови він пив більше від співрозмовника.

— З якого це часу ти обстоюєш теорію «фізичного натиску»? Пригадується, у перші роки про це й говорити не дозволялось. Усю службу безпеки зобов’язували не застосовувати фізичних методів. Планувалися санаторії з клумбами для перевиховання антисоціальних елементів. Справжня тобі казка!

— Це не казка, — заперечив Клєткін. — Ти просто цинік. Через сто чи більше років будуть і санаторії. Та поки що мусимо пройти через терни. І чим швидше пройдемо, тим краще. Біда була тільки та, що ми піддалися ілюзії, ніби час санаторіїв уже настав. Спочатку ми справді хотіли саджати квіти. Яка наївність! Через сто років, можливо, і вдасться апелювати до свідомості злочинця квітами і санаторіями. Але сьогодні важливіше знати його анатомію. Бо інакше не розчавити його ні фізично, ні духовно...

Іванов припустив, що Клєткін випив більше, ніж треба. Але його спокійні, незворушні очі переконували, що він не п’яний.

— Отже, я цинік, а ви — мораліст? — усміхнувся Іванов.

Клєткін, схоже, пустив повз вуха цю репліку. Сидів непорушно й, здавалося, щось обдумував. Його ремінь і кобура револьвера пахли свіжою шкірою.

— Кілька років тому, — заговорив він нарешті, — мені доручили справу одного селянина. Це було в провінції, в часи, коли ми ще вірили у квіти і санаторії. Допити провадилися майже лагідно. Селянин закопав своє збіжжя й упирався йти до колгоспу. Я суворо дотримувався тодішніх правил. Майже по-товариському я пояснював йому, що зерно нам потрібне для харчування зростаючого міського населення, а також для експорту, щоб купити потрібні машини для індустріалізації. То чи не був би він такий люб’язний показати, де саме він заховав надлишок зерна? Коли того селюка ще тільки провадили до кабінету, він втягнув голову в плечі, сподіваючись побоїв та катувань. Цей тип селюків мені добре знайомий, я й сам із села. Коли ж замість побоїв я почав його чемно вмовляти, він, напевно, подумав, що я божевільний. Це було видно з його очей. Я говорив до нього з півгодини, але він навіть не розкрив рота, лише колупався пальцем у носі та вусі. Я вмовляв його, хоч і бачив, що він взагалі не слухає моїх аргументів і вважає мене за дурня. Мої докази не проникали у його вуха. Його вуха були зашпакльовані ваксою багатьох сторіч патріархально-розумового паралічу. Я й далі дотримувався приписів, бо на той час мені і в голову не приходило, що у слідчій практиці існують ще й інші методи... Таких селянських справ я мав два-три десятки на день. Усі мої колеги були завантажені подібними справами. Революція опинилась у небезпеці, потрапивши у залежність від цих нікчемних, розжирілих селян. У містах бракувало продуктів. Бракувало валютних кредитів, потрібних нам для воєнної промисловості, а в повітрі пахло війною. І в той самий час ці селяни тримали в панчохах понад двісті мільйонів золотих карбованців, а в таємних ямах марнували мільярди пудів зерна. А ми мали їх чемно вмовляти, та ще й називати громадянами. І це тоді, коли вони вдавали з себе дурників, колупалися у своїх брудних носах і чхали на всю нашу революцію!

Я викликав того селянина на допит втретє. Сталося це о 2-й годині ночі, цілком випадково. Я працював тоді без відпочинку 24 години підряд і так вийшло, що його справа попалася мені якраз після півночі. Його привели заспаним. Він спав, стоячи. А коли пробуджувався, страшенно лякався. Словом, тієї ночі він признався в усьому й відтоді я почав робити допити переважно вночі.

Попередня
-= 34 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!