Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

Історія вчить, що брехня часто служила їй краще, ніж правда. Адже людина завжди нерішуча й тюхтіювата, і перш ніж вона вдосконалиться на один ступінь, її слід поводити пустелею сорок років. Поводити... Ні, її треба гнати через пустелю погрозами й обіцянками, терором і уявними полегшами, щоб вона завчасу не сіла відпочивати й молитися до золотих тільців.

Ми вивчали історію більш ґрунтовно, ніж інші. Від інших ми відрізняємось невблаганністю нашої логіки. Ми знаємо, що благодійність для історії — ніщо; а злочини залишаються непокараними. Ми знаємо також, що кожна помилка породжує нову помилку, за яку часто платить дорогою ціною сьоме покоління. Тому всі свої сили й здібності ми зосередили на тому, щоб не допускати помилок, і робили все, щоб знешкодити їх у зародку. Ніколи в історії людства у руках однієї людини не зосереджувалося стільки влади. Допускаючи ту чи ту помилкову думку, ми тим самим закладаємо міну під майбутні покоління. Через це мусимо карати носіїв помилкових думок, як і інших злочинців, — смертю. Нас називають безумцями за те, що ми, йдучи за своєю думкою, доходимо до кінцевих, тобто до крайніх висновків, і відповідно діємо. Нас порівнюють з інквізицією, бо ми, як і інквізитори, відчуваємо на собі всю вагу відповідальності за прийдешнє понадіндивідуальне життя. Ми подібні до великих інквізиторів тим, що, як і вони, шукаємо диявольське насіння не лише у ділах людини, а й у її думках. Ми не дозволяємо людині посідати бодай найменшу особисту сферу, навіть під власним черепом. Ми почуваємо постійну потребу впорядкувати все до останку. Наш мозок живе у такій напрузі, що найменша протидія здатна спричинити смертельне замикання. Тому нам судилось дійти до взаємного винищення.

Я був серед тих, хто відчув у собі покликання творити історію. Я думав і діяв так, як того вимагала справа. Я вбивав людей, які мені подобалися, і давав владу тим, яких ненавидів. Я лише займав місце, відведене мені історією. Я вичерпав її борг. Якщо я чинив правильно, я не маю у чому каятися. Якщо я помилявся, я заплачу за все.

Але як можна сьогодні визначити, що виявиться правдою завтра? Ми зробимося віщунами без відповідного хисту. Ми замінили візіонерство логікою. І хоч усі ми стартували з тієї самої лінії, фінішувати нам судилось по-різному. Один аргумент заперечував інший, врешті ми мусили звернутись до віри — до аксіоматичної віри у правоту своїх вчинків. Так ми дійшли до найкритичнішого моменту. Ми викинули за борт весь баласт і тримаємося завдяки одному якорю — вірі в себе. Геометрія є найнаочнішим втіленням людського мислення, а проте Евклідові аксіоми довести неможливо. Той, хто не вірить у них, бачить, як ціла будівля валиться. Хазяїн вірить у себе. Вірить твердо і непохитно. Його якірний ланцюг найміцніший. А мій ланцюг зносився, зробився тонкий, як дріт. Це факт — я більше не вірю у свою безпомильність. І тому я пропав...»

Наступного дня слідчий Іванов і його колега Клєткін, пообідавши у їдальні адміністративного крила в’язниці, сиділи за столом, з якого офіціанти вже встигли прибрати посуд. Іванов виглядав дуже змореним. Він поклав свою штучну ногу на сусідній стілець і розстібнув комір гімнастерки. Поналивав у склянки дешевого вина і допитливо глянув на Клєткіна, який, нашпанований і обважнілий у своїй накрохмаленій уніформі, сидів проти нього. Він навіть не відстібнув свого револьвера, хоча щойно закінчив зміну і мусив теж почуватися втомленим. Клєткін випив вино, і шрам на його щелепі помітно почервонів. Окрім них, у їдальні оддалік сиділо троє енкаведистів. Двоє з них грали у шахи. Третій уважно стежив за грою.

— Як справа з Рубашовим? — запитав Клєткін.

— Йому дуже тяжко, — відповів Іванов. — Але, як завжди, він логічний. І тому він врешті капітулює.

— Ні, в це я не вірю, — заявив Клєткін.

— А я кажу, що капітулює, — повторив Іванов, — Коли він передумає все до кінця, йому нічого іншого не лишиться. А тому важливо його не турбувати. Я дозволив видати йому папір, олівці і цигарки. Все це лише прискорить процес його думання.

— Ти робиш помилку, — завважив Клєткін.

— Я бачу, що ти злий на нього, — сказав Іванов. — За що?

Клєткіну пригадалася сцена в камері, коли Рубашов сидів на ліжку в дірявих шкарпетках.

— Нічого особистого, — ухилився від докладнішої відповіді Клєткін. — Його персона мене взагалі не цікавить Мене цікавлять методи допиту. Я вважаю вашу систему помилковою. Таким способом ви його не розколете.

— Якщо Рубашов капітулює, то не від страху, а лише завдяки логіці. Він із того матеріалу, який чим дужче товчеш, тим він стає міцнішим...

Попередня
-= 33 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!